Зі Степаном ми познайомилися в десятому класі і з того часу разом. Мій Степанко – чудова людина: добрий, чуйний, лагідний чоловік і справжній друг. Життя з ним можна було б порівняти з казкою, в якій я, безумовно, королева, але якби не одне «але». Точніше, цих «але» два. Це мама і старша сестра мого чоловіка.

Справа в тому, що коли наші відносини тільки зароджувалися, вже тоді сім’я Степана була не в захваті від цього. А його родина складалася з мами і старшої сестри.

Батька не стало, коли Степану було вісім років. Хлопчик важко це пережив емоційно. Тому протягом усього часу мама Степана намагалася всіляко уберегти сина від будь-яких труднощів і переживань,робила все, щоб створити йому максимально спокійне і комфортне життя.

Я думаю, що в ситуації, яка у них тоді склалася, рідні Степана робили правильно, вони дбали про психічне і емоційноме здоров’я хлопчика, підтримували його – в цьому немає нічого поганого. Але справа в тому, що навіть коли Степан виріс і перетворився на дорослого чоловіка, турбота про нього з боку мами і сестри продовжилася.

Як тільки ми почали зустрічатися, його рідні стали мене вчити, як поводитися по відношенню до Степанка.

Розповідали, що він любить на сніданок, як вважає за краще проводити вечори, чим захоплюється і багато інших дрібниць. Спочатку мені здавалося це цікавим, адже з їх слів я пізнавала коханого з різних сторін, дізнавалася про його звички, уподобання, про які й не здогадувалася. Але ця гра подобалася мені тільки спочатку, а коли я зрозуміла, що це вже відверте втручання в наше особисте життя, то мені стало не до жартів.

А одного разу я стала випадковим свідком розмови:

«Ти доглянь там за нашими молодими, а то мало що.»

З таким проханням мама Степана зверталася до доньки. Але ж при цьому нашому шлюбу виповнився вже рік!

Після почутих слів мені хотілося крикнути свекрусі в обличчя, що ми не стадо баранів, за яким потрібно доглядати, ми – сім’я. Нехай молода, в чомусь недосвідчена, але дружна і любляча сім’я! Але я промовчала і проковтнула образу. Напевно, на той момент я ще не готова була битися з цими двома «монстрами життєвого правосуддя».

А тим часом Степан перебував в стані спокою й умиротворення, займаючись улюбленою справою і отримуючи від цього задоволення. З дитинства він звик бути відстороненим від проблем, мама і сестра оберігали його, як могли. Напевно, тому Степан і виріс непристосованою до життєвих труднощів людиною.

Але, незважаючи на це, не дивлячись на його інфантильність, я кохаю свого чоловіка, і  кохаю дуже сильно.

У нього багато переваг, яких немає у інших чоловіків. Нам завжди добре разом. Степан любить дарувати мені сюрпризи і подарунки, він робить наше життя яскравим, різноманітним, цікавим і насиченим.

Два роки після весілля ми жили в будинку чоловіка. Весь цей час я терпіла від свекрухи і зовиці вказівки і поради з будь-якого приводу. Якщо я хотіла зробити чоловікові подарунок на день народження або на свято, то це неодмінно треба було порадитися з ними, обговорити, а то раптом йому не сподобає ться. Напевне, я сама винна в тому, що дозволила родичам сісти собі на голову, але мені здавалося, що “так буде спокійніше всім” і Степанові в першу чергу.

Але в глибині душі я мріяла про те, що коли-небудь ми звільнимося від цього «нагляду» і заживемо своїм самостійним життям. І ось через два роки чоловікові запропонували гідну роботу, і ми змогли зняти однокімнатну квартирку. Нашому щастю не було кінця-краю! Ми так довго про це мріяли, і я особливо!

Так ось, наше усамітнення тривало недовго, через два місяці самостійного життя моя свекруха в буквальному сенсі залетіла в наше сімейне гніздечко зі своїми порадами і навчаннями. Все частіше, приходячи з роботи, я застаю «улюблених родичів» в своїй квартирці.

І як завжди, у мене «тут не те, і тут не так». Сказати, що я втомилася від цього неподобства – це нічого не сказати. Іноді у мене сверблять руки виштовхати втришия цих непроханих гостей і поставити їм одне єдине питання: «Коли ж ви залишите нас у спокої?».

Але, натягнувши посмішку на обличчя, я наливаю чай і вислуховую чергові поради і повчання, як нам жити і що робити. І відносини псувати не хочу і терпіти вже сил немає. А Степан нічого не помічає, він щасливий від того, що у нього така дружна родина…

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

Джерело