З моїм чоловіком ми живемо вже протягом п’ятнадцяти років, але за весь цей час, я зі своєю свекрухою, Валентиною Гаврилівною, так і не зуміли поговорити по душах. Складалось враження, що вона ніколи й не любила мене, завжди холодно ставилась до мене, а я не могла зрозуміти, що я роблю не так.

Моя свекруха, настільки байдуже ставилась до мене, що навіть не прийшла на наше весілля. Аргументувала тим, що у неї господарство, яке вона немає на кого залишити, щоб поїхати до міста на весілля до власного сина.

Декілька разів я намагалась налагодити з нею стосунки, але все марно. Колись давно я їздила зі своїм чоловіком в село, щоб допомагати їй, але бачила, що вона не хоче моєї допомоги, тому перестала її відвідувати, щоб лишній раз не нервувати. Чоловік відвідував свою маму майже кожного тижня, кожного разу привозив домашні овочі, м’ясо та фрукти.

Згодом у нас народилась донечка, свекруха на хрестини не приїхала, знову пославшись на те, що у неї дуже багато клопотів на городі. Я декілька разів їй говорила, що бабуся повинна побачити свою внучку, проте свекруха телефоном сказала, що внучку вона дійсно дуже любить, але село — не найкраще місце для маленької дитини й не потрібно сюди привозити її. Минуло декілька років, донечка підросла, але так і не бачилась зі своєю бабусею. Але кожного місяця вона передавала подарунки та відкладені гроші з пенсії.

Недавно зателефонував нам фельдшер та сказав, що моя свекруха захворіла. Ми з чоловіком цього ж вечора одразу виїхали до неї в село. Коли вона нас побачила, то підвелась з ліжка й попросила сина вийти, а мене залишитись, щоб ми поговорили наодинці.

Валентина Гаврилівна спокійно взяла мене за руку промовила:

– Пробач мені, донечко. Я завжди любила тебе на відстані, але на то була у мене причина. Колись давно, моя мама вирішила вийти заміж проти волі своєї матері. ЇЇ матір прокляла та побажала, щоб всі в її сім’ї були нещасливими! Можеш мені не вірити, але так воно й сталось. Моя мама ніколи не знала жіночого щастя, дуже рано стала вдовою.

Я теж не знала щастя. Я завжди тебе любила як свою власну дочку, ще з першої зустрічі, коли мій син запросив тебе в гості до нас. Але я дуже не хотіла, щоб моя погана енергетика торкнулась і тебе теж. Тому вирішила жити наодинці з собою, нікому не заважати. Надіюсь, ти зможеш вибачити мені.

Вночі моєї свекрухи не стало. Я була дуже засмучена та здивована почутим. Все своє життя я вважала, що просто не подобаюсь Валентині Гаврилівні, а насправді вона настільки переживала за нашу сім’ю, що уникала спілкування з найріднішими людьми. Мені дуже шкода її, так може вчинити лише по-справжньому любляча мама та жінка.

Хотіла б я знати цю історію раніше, можливо наше життя склалось би зовсім по-іншому.