Семену пощастило, одружився із працелюбною дівчиною Оксаною: разом із дружиною зводили хату, щодня ходили в поле — то на колгоспні буряки, то на льон. Було куди докласти рук у колгоспі. Одного тільки бракувало подружжю — діток. Роки бігли невгамовно і Оксана зважилася на те, що люди б в селі не зрозуміли. Життя прожити варто гідно, воно одне. І кожне наше рішення несе в собі і наслідки і добре, якщо хороші.

У кожного своє бачення великого і знайомого усім почуття — любові. Хтось вкладає у нього шалену працю, інший — не уявляє без ревнощів, іще комусь судилося «впізнати» кохання, лише втративши близьку людину… Історія, яка свого часу трапилася в моєму селі, — це теж прояв високого почуття. Хоча про це її учасники, либонь, і не сказали один одному… За матеріалами

Повернувшись з міста до рідного села, Семен недовго ходив у парубках. Тож дівчата, котрим випало квітувати саме такої лихої пори, раді були кожному парубкові, котрий повернувся додому.

Семену пощастило, одружившись із місцевою працелюбною дівчиною Оксаною: разом із дружиною зводили хату, щодня ходили в поле — то на колгоспні буряки, то на льон. Було куди докласти рук у колгоспі.

Одного тільки бракувало подружжю — діток. Обоє щиро сподівалися на маля. Проте мораль того часу не дозволила їм переступити межу відвертості і поговорити по щирості про причини своєї спільної проблеми. Семен хвилювався, але дружину не звинувачував. А Оксану мучили свої здогади, втім, із чоловіком ділитися ними не стала, прагнучи зберегти сім’ю. Вчинила інакше, переступивши заради родини через власне «я»: потай чекала дитину від іншого. Чоловік, може, здогадався, але й ця розмова між подружжям так і не відбулася.

Натомість вони радо сприйняли у своєму житті оту маленьку людину, яка одразу наповнила їхню сім’ю найсоковитішим відчуттям щастя, зробила її повноцінною і значимою у суспільстві.

Галинка росла, однаково люблена і матір’ю, і батьком. Жодного разу в сім’ї не прозвучало «не моя». Так воно і залишилося, хоча з роками й стала помітна абсолютна несхожість між батьком і донькою.

Нині за межею буття усі троє героїв цієї розповіді. Однак, зустрічаючись із їхніми нащадками (Галина вийшла заміж, стала щасливою мамою), подумки не раз повертаюся до історії їхнього роду, прагнучи назвати єдиним словом те, на чому трималася сім’я Семена. Дружина не стала засмучувати чоловіка правдою, яка, можливо,  зіпсувала б йому життя. Він же своєю чергою з поваги до Оксаниного бажання реалізувати себе як матір не став засуджувати її кроку, зрозумів і прийняв його.

Обов’язок, може? І він також: поєднуючи дві долі, ці люди, обоє  цінували кожну мить життя і з честю виконали суспільний обов’язок, у якому сім’я — це раз і назавжди, а дитина — почесний і найзмістовніший її складник. А може, перше і друге разом і є основою того, про що всі знають і кожен сприймає по-своєму, — любові? Принаймні це подружжя можна визнати гідним такого почуття. І — непідвладним осуду.

Отака вона — любов…

Леся ГУДЗЬ

Фото ілюстративне, з вільних джерел.