Вчора Валерія знову телефонувала мамі з села. Плакала, просилася додому. Її чоловік тут перший хлопець на селі, майже олігарх, його знає і поважає все село. Під білі ручки везуть на полювання, на риболовлю, йому намагаються прислужитися усі, причому, навіть не за гроші, а за свою зарплату. А в Києві він хто?

– Я просто не можу вже сидіти в цій глушині! – ледь не плаче тридцятирічна Валерія, розмовляючи по телефону з далекого села з мамою, яка перебуває в Києві. – Це не моє, розумієш? Я тут не можу! Сам темп життя, нудьга жахлива, дивний менталітет місцевих. Ні, я не хочу нічого сказати, люди тут хороші, але я до такого не звикла! Я хочу додому! За матеріалами

У Валерії чудова сім’я: чоловік, дитина шести років.

Три роки тому чоловікові запропонували тривале відрядження в село – очолювати філію підприємства. Умови озвучили дуже вигідні і цікаві: практично на всьому готовому, дім, автомобіль, солідна грошова компенсація. Проте Валерія сумнівалася – вона ніколи ніде не жила, крім столиці, і погано уявляла життя в селі.

Але чоловік вмовив дружину – давай, мовляв, спробуємо. Ми ж туди не назавжди. Контракт на три роки, поживемо і повернемося, нічого не втрачаємо. Якщо вже зовсім не піде – повернемося раніше. Зате, якщо все нормально, грошей заробити, в Києві стільки не вийде отримати. І життєвий досвід який! Ну коли ти ще поживеш серед простого люду?

І Валерія погодилася, зібрала валізу, дитину і поїхала за чоловіком.

У побутовому плані їх влаштували дуже добре. Величезний просторий дім з домробітницею, автомобіль з водієм. І з грошима вийшло відмінно – витрачати в селі їх особливо нікуди, за три роки накопичили солідну суму. Проте прижитися на новому місці так у Валерії не вийшло. Плітки, підвищена увага до сусідів, сільська буденність, при якій всі жінки з ранку вбираються в краще і йдуть на ринок, відсутність магазинів, асортименту товарів і дозвілля, за яким треба їхати кожен раз в районний центр – з усім цим жінка так і не змирилася.

А найголовніше, нудьга.

Валерія щиро намагалася знайти собі заняття, але якось не досягла успіху. Йти працювати? – роботи дуже мало і за кожне робоче місце борються люди, яким реально шматок хліба потрібен, щоб дітей нагодувати. Конкурувати з ними  Валерії не дозволила совість.  Подругами особливо обзавестися не вийшло.

Як позбавлення, Лєра чекала можливості повернутися. Там, в столиці, вона знайде роботу, вирветься нарешті з кокона, зателефонує старим друзям і знайде нових. Скоріше б тільки завершити цю епопею.

Однак вийшло так, що чим більше Валерія розчаровувалася, тим більше чоловік її закохувався в цей край. З роботою у нього тут все чудово, все виходить, його готові залишити хоч на все життя. Тут він перший хлопець на селі, майже олігарх, його знає і поважає все село, під білі ручки везуть на полювання, на риболовлю, йому намагаються прислужитися усі, причому, навіть не за гроші, а за свою зарплату. А в Києві він хто? – звичайна офісна людина. Тут у нього знайомі, друзі, які кличуть у гості нарозхват, найкращий в селі будинок, та й взагалі – повітря чисте, врешті-решт.

Загалом, чоловік тягнув-тягнув час і видав Валерії нарешті, що повертатися в столицю він не хоче.

– Всі розумні люди з Києва зараз їдуть! – повідомив він ошелешеній дружині. – Тому що справжнє життя – воно тут! І люди, і природа, і можливості для нас. Не мудруй, записуй сина в школу, нехай вчиться. Головне – це вища освіта, а з нею вирішимо потім, з грошима не проблема! А поки нехай росте без Макдональдсів.

Чоловік у Валерії хороший, вона завжди вважала, що вони на одній хвилі, і завжди домовляться, але тут якийсь глухий кут.

Кидати чоловіка, їхати з дитиною в Київ одній, влаштовуватися на роботу без особливих перспектив, з такою перервою і налагоджувати життя матері-одиначки, тому що її олігарх тут напевно один не залишиться?

Або залишатися при коханому чоловікові, не позбавляти дитину батька, сидіти в ненависному селі далі без роботи і перспектив?

Валерія щовечора телефонує мамі і плаче, не знає, як зробити правильний вибір.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.