– МАМО, Я ВИХОДЖУ ЗАМІЖ, – ПЕРЕРВАЛА МОВЧАННЯ ІРИНА І ВІДВЕЛА ПОГЛЯД. ЧОЛОВІК НЕ ХОЧЕ МОЄЇ ДИТИНИ. ВИХОВАЄШ ДМИТРИКА САМА, МАМО? – ЦЕ НЕ ПРОСТО ДИТИНА, ІРО. ЦЕ ТВІЙ СИН. ТИ ЙОГО ЗОВСІМ НЕ ЛЮБИШ, ЯК І МЕНЕ? – ПЛАКАЛА ВІРА ПЕТРІВНА. АЛЕ ВИБІР БУВ ЗРОБЛЕНИЙ. ЛИШЕ ЧЕРЕЗ БАГАТО РОКІВ ІРИНА ПОВЕРНУЛАСЯ В РІДНЕ СЕЛО З-ЗА КОРДОНУ
Дмитрик спав. Віра Петрівна сиділа в улюбленому кріслі, в’язала, поглядаючи на годинник. Якби не тривога за дочку, то їй було б так затишно, під цим старим торшером.
– Не хвилюйся за мене, зі мною все буде добре! – Цю фразу від дочки вона чула дуже часто, після того, як Ірині виповнилося шістнадцять років. За матеріалами
Насправді, «хорошого» було мізерно мало: в інститути не довчилася, довго не затримувалася ні на одній роботі.
Вийшла заміж, народився Дмитрик. Через пів року – розлучення.
Це добре? Рука Віри Петрівни потягнулася до телефону, вона взяла його. Зрозуміла, що не хоче в черговий раз почути ту ж фразу, сказану нетверезим голосом. Ірина була в ресторані, відзначала чийсь день народження.
В її кімнаті не було фотографії батька. Його не стало ще молодим. Ірині тоді йшов тринадцятий рік. Нелегке життя дев’яностих років стало для них зовсім важким і бідним.
На вокзалі, їдучи, Павло, обіймаючи їх, теж сказав їм:
– Не хвилюйтеся за мене, зі мною все буде добре!
Спогади перервалися, немов злякавшись звуків замку – в тиші вони були добре чутні. Ірина повернулася додому. Віра Петрівна відклала в’язання, вийшла в коридор.
– Мамо, мені треба дуже серйозно з тобою поговорити, – сказала Ірина, обіймаючи Віру Петрівну.
– Дмитрик добре поїв, але вередував перед сном.
– Ти у мене молодець, мамо! Допомагаєш. Поговоримо?
– Так. Тільки тихенько, щоб Дімку не розбудити.
На душі Віри Петрівни стало якось не добре. Важче, ніж зазвичай.
Вони сіли на диван, в іншій кімнаті. Занурилися в мовчазну паузу. Погляди матері і дочки зачепилися один за одного, секунд на десять, які здалися Вірі Петрівні цілою холодною вічністю. І тільки годинник цокав на стіні, нагадуючи про час. Очі доньки стали зовсім чужими. Це відчувалося, але це не можна було висловити словами.
– Мамо, я виходжу заміж, – перервала мовчання Ірина і відвела погляд.
– Знову? Так швидко? Навіщо?
– Тому, мамо, що другого такого шансу у мене може і не бути. Якщо Джокшану не продовжать контракт, то він поїде додому і я теж поїду, з ним.
– Стривай? Кому? Джокшан. Як ти сказала?
– Джокшан, мамо. Він з Туреччини, у нього хороша багата сім’я.
– А як же я? Я ж зовсім одна залишуся.
– Не хвилюйся. Не одна. Ти будеш з Дмитриком, тому що. Мамо, Джокшан проти того, щоб я дитину брала з собою. Сказав, що родичі не зрозуміють.
– Іро, поки я нічого не розумію. Скажи мені ясніше.
– Та що тут незрозумілого, мамо? Він одружується на мені, але дитина. Виховаєш Дмитрика, мамо?
– Це не просто дитина, Іро. Це твій син. Ти його зовсім не любиш, як і мене?
– Та ні! Я люблю вас, але. Подивися, як ми живемо. Подивися на древній цей диван, на цей палас. А я буду допомагати вам.
– Так, ми живемо бідно, але справа не в дивані і не в паласі. Ми без любові живемо.
– Яка любов? Ти як в школі своїй, на уроці. Тебе вже й діти не розуміють. Ти їм про совість досі розповідаєш? Про моральний вибір, як і мені?
– Сподіваюся, що їм я краще розповідаю. Ірко, мені так страшно зараз.
– Не хвилюйся, мамо. Все буде добре!
– Ні. Ти не розумієш. Ти ж сама опинилася зараз перед таким вибором. І це завжди дуже страшно, для людини. Це було страшно для твого батька, адже він міг відмовитися тоді, у нього була можливість.
– Ну і дурень, що не відмовився. Був би живий, дослужився б, і жили б ми зараз.
– Тому й страшний цей вибір, що якщо він зроблений неправильно, то потім не вийде добре жити. Ніколи.
– Припини!
– Не кричи. Твій син спить.
– Мамо, я грошей принесла, багато. Вам. Я поїду, так?
– Ти так поспішаєш? У тебе дня три є?
– Є, звичайно. Поїду ще не скоро, та й якщо контракт продовжать.
– Три дні тобі на роздуми, дочко. І щоб я більше тебе ніколи не бачила.
– Як не бачила? Мамо, я буду приїжджати, буду допомагати вам.
– Ми впораємося. Прости, але я не хочу, точніше, не зможу пояснювати потім Дмитрику, чому з ним так поступила мати. Він не зрозуміє.
– Виросте – зрозуміє. Ще й спасибі скаже.
– Три дні. Думай.
Ірина лежала на старій тахті і думала. Думи були нелегкими. Рішення було прийнято. Швидко.
Віра Петрівна лежала і плакала, тихенько. Стримувала ридання – боялася розбудити Дмитрика. Задихалася, втиснувшись обличчям в подушку. Вона так і не могла зрозуміти, чому дочка стала такою.
З Туреччини Ірина повернулася через п’ять років. З чоловіком вона прожила недовго. Скоро їй стало зрозуміло, що любить її в новій сім’ї лише стара баба Фідан, до якої вона ходила поплакати.
Потім. Потім.
Вона посилала додому гроші, але перекази поверталися назад. Віра Петрівна не брала трубку, а потім і зовсім стала «недоступною».
– Мені б Дмитрика тепер швидше з дитячого будинку забрати, – говорила вона старій подрузі. – І у мене, напевно, все налагодиться. Все буде добре. Шкода, мама не дочекалася мене. Але вона мені наснилася, ще там і знову уві сні щось про закони моральні говорила, як на уроці. Але більш зрозумілою мовою. І Дмитрика забрати, просила. Він уже в школу піде, в цьому році. Так швидко виріс!
Фото ілюстративне, з вільних джерел.