Дмитрик спав. Віра Петрівна сиділа в улюбленому кріслі, в’язала, поглядаючи на годинник. Якби не тривога за дочку, то їй було б так затишно, під цим старим торшером.

– Не хвилюйся за мене, зі мною все буде добре! – Цю фразу від дочки вона чула дуже часто, після того, як Ірині виповнилося шістнадцять років.  За матеріалами

Насправді, «хорошого» було мізерно мало: в інститути не довчилася, довго не затримувалася ні на одній роботі.

Вийшла заміж, народився Дмитрик. Через пів року – розлучення.

Це добре? Рука Віри Петрівни потягнулася до телефону, вона взяла його. Зрозуміла, що не хоче в черговий раз почути ту ж фразу, сказану нетверезим голосом. Ірина була в ресторані, відзначала чийсь день народження.

В її кімнаті не було фотографії батька. Його не стало ще молодим. Ірині тоді йшов тринадцятий рік. Нелегке життя дев’яностих років стало для них зовсім важким і бідним.

На вокзалі, їдучи, Павло, обіймаючи їх, теж сказав їм:

– Не хвилюйтеся за мене, зі мною все буде добре!

Спогади перервалися, немов злякавшись звуків замку – в тиші вони були добре чутні. Ірина повернулася додому. Віра Петрівна відклала в’язання, вийшла в коридор.

– Мамо, мені треба дуже серйозно з тобою поговорити, – сказала Ірина, обіймаючи Віру Петрівну.

– Дмитрик добре поїв, але вередував перед сном.

– Ти у мене молодець, мамо! Допомагаєш. Поговоримо?

– Так. Тільки тихенько, щоб Дімку не розбудити.

На душі Віри Петрівни стало якось не добре. Важче, ніж зазвичай.

Вони сіли на диван, в іншій кімнаті. Занурилися в мовчазну паузу. Погляди матері і дочки зачепилися один за одного, секунд на десять, які здалися Вірі Петрівні цілою холодною вічністю. І тільки годинник цокав на стіні, нагадуючи про час. Очі доньки стали зовсім чужими. Це відчувалося, але це не можна було висловити словами.

– Мамо, я виходжу заміж, – перервала мовчання Ірина і відвела погляд.

– Знову? Так швидко? Навіщо?

– Тому, мамо, що другого такого шансу у мене може і не бути. Якщо Джокшану не продовжать контракт, то він поїде додому і я теж поїду, з ним.

– Стривай? Кому? Джокшан. Як ти сказала?

– Джокшан, мамо. Він з Туреччини, у нього хороша багата сім’я.

– А як же я? Я ж зовсім одна залишуся.

– Не хвилюйся. Не одна. Ти будеш з Дмитриком, тому що. Мамо, Джокшан проти того, щоб я дитину брала з собою. Сказав, що родичі не зрозуміють.

– Іро, поки я нічого не розумію. Скажи мені ясніше.

– Та що тут незрозумілого, мамо? Він одружується на мені, але дитина. Виховаєш Дмитрика, мамо?

– Це не просто дитина, Іро. Це твій син. Ти його зовсім не любиш, як і мене?

– Та ні! Я люблю вас, але. Подивися, як ми живемо. Подивися на древній цей диван, на цей палас. А я буду допомагати вам.

– Так, ми живемо бідно, але справа не в дивані і не в паласі. Ми без любові живемо.

– Яка любов? Ти як в школі своїй, на уроці. Тебе вже й діти не розуміють. Ти їм про совість досі розповідаєш? Про моральний вибір, як і мені?

– Сподіваюся, що їм я краще розповідаю. Ірко, мені так страшно зараз.

– Не хвилюйся, мамо. Все буде добре!

– Ні. Ти не розумієш. Ти ж сама опинилася зараз перед таким вибором. І це завжди дуже страшно, для людини. Це було страшно для твого батька, адже він міг відмовитися тоді, у нього була можливість.

– Ну і дурень, що не відмовився. Був би живий, дослужився б, і жили б ми зараз.

– Тому й страшний цей вибір, що якщо він зроблений неправильно, то потім не вийде добре жити. Ніколи.

– Припини!

– Не кричи. Твій син спить.

– Мамо, я грошей принесла, багато. Вам. Я поїду, так?

– Ти так поспішаєш? У тебе дня три є?

– Є, звичайно. Поїду ще не скоро, та й якщо контракт продовжать.

– Три дні тобі на роздуми, дочко. І щоб я більше тебе ніколи не бачила.

– Як не бачила? Мамо, я буду приїжджати, буду допомагати вам.

– Ми впораємося. Прости, але я не хочу, точніше, не зможу пояснювати потім Дмитрику, чому з ним так поступила мати. Він не зрозуміє.

– Виросте – зрозуміє. Ще й спасибі скаже.

– Три дні. Думай.

Ірина лежала на старій тахті і думала. Думи були нелегкими. Рішення було прийнято. Швидко.

Віра Петрівна лежала і плакала, тихенько. Стримувала ридання – боялася розбудити Дмитрика. Задихалася, втиснувшись обличчям в подушку. Вона так і не могла зрозуміти, чому дочка стала такою.

З Туреччини Ірина повернулася через п’ять років. З чоловіком вона прожила недовго. Скоро їй стало зрозуміло, що любить її в новій сім’ї лише стара баба Фідан, до якої вона ходила поплакати.

Потім. Потім.

Вона посилала додому гроші, але перекази поверталися назад. Віра Петрівна не брала трубку, а потім і зовсім стала «недоступною».

– Мені б Дмитрика тепер швидше з дитячого будинку забрати, – говорила вона старій подрузі. – І у мене, напевно, все налагодиться. Все буде добре. Шкода, мама не дочекалася мене. Але вона мені наснилася, ще там і знову уві сні щось про закони моральні говорила, як на уроці. Але більш зрозумілою мовою. І Дмитрика забрати, просила. Він уже в школу піде, в цьому році. Так швидко виріс!

Фото ілюстративне, з вільних джерел.