Ростила доньку одна…  Настало літо. Щороку впродовж 20 років Олена згадує своє минуле, згадує своє перше і останнє кохання, згадує, як їй було добре. Неодноразово чула: коли об тебе витирають ноги, це нестерпно. І ніколи не думала, що з нею теж таке може статися.

Липень 1998 року. Олена вже знала, що стала студенткою першого курсу кулінарного технікуму. Здійснилася її мрія. Навчання спочатку здавалося веселим і безтурботним, тому після лекцій вона часто гуляла з дівчатками парком. Так було доти, поки в одну з таких прогулянок вона не зустріла його, свого Мирослава.

Він навчався в паралельній групі. Спочатку це було невинне спілкування. У жовтні було офіційне посвячення в студенти, після чого молодь влаштувала собі вечірку. Мирослав очима розшукав її серед натовпу дівчат, підійшов і запропонував потанцювати. З тієї жовтневої ночі вони більше не розлучалися.

Мирослав перейшов у групу Олени. Вони вирішили піти з гуртожитку і винаймати квартиру, точніше, кімнатку в комуналці. Купили нову газову плиту, оскільки Мирослав був здалека, до його дому потрібно було їхати 10 годин. Він за час навчання додому їздив лише два рази. Батьки йому не допомагали, бо не мали змоги. У сім’ї підростали два молодші брати Мирослава. Тому допомагали лише батьки Олени.

Спочатку заробляли на життя підробітками, а потім знайомий перетягнув їх на роботу у дорогий ресторан. Вони вчилися і працювали, а ще – кохали один одного. Вірніше, кохала Олена і була переконана, що Мирослав любить її так само сильно.

Серед їхніх знайомих не було жодної людини, яка б сумнівалася, що Олена з Мирославом одружаться. Та й батьки Мирослави вже готувалися до весілля.

Проте батьків нареченого Олена досі так жодного разу і не бачила. Олена домовилася, що після закінчення навчання, вони з Мирославом залишаються працювати у тому ж ресторані.

Однак Мирослав ні з того, ні з сього, зібрався і пішов жити в гуртожиток. Олена ходила, просила, але все безрезультатно. А потім дізналася, що Мирослав на розподілі попросив, щоб його скерували на роботу у рідний райцентр. Олена не знала, що думати. Вона шукала з ним зустрічей, пробувала поговорити, але він був наче кам’яна стіна. Через місяць їй сказали, що він все-таки поїхав.

Світ для неї перестав існувати, вона не знала, що робити. За порадою подруги, зателефонувала його батькам. Та з розмови видалося, що батьки вперше про неї чують.

Олена писала йому по два листи на день. Просила пробачення, хоча й не розуміла, за що, благала повернутися і пояснити, що ж все-таки трапилося. Та Мирослав вперто мовчав. І тоді Олена вирішила поїхати до нього додому і про все дізнатися.

Виїхали у п’ятницю, пізно ввечері, щоб вранці бути на місці. Пішла по селу шукати будинок Мирослава. Назустріч йшли дві жінки, запитала у них. Жіночки, замість відповіді, запитали, хто вона така і для чого їй Мирослав. Олена представилася нареченою. Вперше в житті побачила такі здивовані очі, як у цих жіночок, та дорогу вони все ж таки показали.

Через годину була на місці. Перед будинком побачила прикрашені машини. «Хтось тут одружується», – подумала. На подвір’ї стояв старший чоловік. Олена попросила покликати Мирослава. Той відповів, що Мирослав немає часу і поцікавився, хто хоче його бачити.

-Скажіть, що приїхала Олена.

-Олена? – здивувався чоловік.

-А у вас весілля?

-Так, мій син одружується, – відповів чоловік, – Зараз покличу Мирослава.

За хвилину з хати вибіг Мирослав у темному костюмі і білій сорочці. Схопив Олену за руку і потягнув убік.

-Ти чого приперла? Я тебе кликав?

-Коханий, поясни, що відбувається? Я місця собі не знаходжу. Ти пропав. Поїхав і навіть не попрощався. Чим я тебе так образила?

І тут Мирослав почав їй «пояснювати». Мовляв, ніколи не любив, просто використовував як служницю. А сьогодні у нього найщасливіший день в житті – він одружується!

Мирослав пішов, а вона залишилася сидіти на лавці. Не плакала. Почула, як поруч хтось дорікнув: «Чого приперла? У нього Віра є, він її любить. На, це тобі» – дав їй листочок паперу. Це був її останній лист. Потім хлопець приніс і інші ще не відкриті листи – Мирослав їх навіть не читав! Олена мовчки попленталась до зупинки.

Тиждень не вилазила, оплакувала своє кохання. А потім зрозуміла, що чекає дитину, лікарі сказали – четвертий місяць.

Переборовши себе, вирішила подзвонити Мирославу, і повідомити новину. Почувши це, він привітав її і сказав, що його дружина теж чекає дитину. І тоді Олена дала собі слово – це буде лише її дитина.

Доньці Олени незабаром виповниться 18 років. Назвала її Олена Квітославою. Кілька років тому, запитала Квітослава у мами про свого батька, а вона нічого не сказала.

Їй бракувало слів, щоб описати, ким насправді він виявився, та й не хотіла очорнювати батька в очах дитини. Головне, що вони справились, і зараз вони щасливі.