Другий шанс на щастя…  З відпочинку Оленка повернулася сама не своя. Всю ніч проплакала, зранку побігла до церкви на Богослужіння. Сиротою була, то ж навіть не мала кому розповісти, що нарешті в її душі оселилася любов, та така сильна, що словами не передати.

Зранку нарвала біля хати гладіолусів. В серпні їх дуже багато, колись їх дуже любила покійна Оленчина мама. Відколи її не стало, гладіолуси стали приємним нагадуванням про рідну матусю. Як її зараз не вистачає. Пішла з життя тихо, важка хвороба її забрала, залишила донечку одну-однісіньку в цілому світі.

Правда, просила хрещеного батька Оленки, свого рідного брата, наглядати за донечкою, коли її не стане. Мріяла, що Остап допоможе дівчині стати на ноги і хоч якось впорядкувати стару батьківську хату.

Остап в село їхати не захотів, тому забрав Оленку до себе в місто. Тут вона закінчила навчання і влаштувалася на роботу. Цього літа весь колектив їхав на море, взяли з собою і Оленку. Дівчина ще жодного разу не була на морі, тому поїздка стала для неї важливою подією.

І не тільки через море. На відпочинку Оленка закохалася у місцевого хлопця. Бачила його лише три дні, а жити без нього уже не може.

З відпочинку поїхала не до хресного, а в село, розповісти мамі про Нього. Його звали Романом. Вона розповідала матері про свої почуття, вітер розкуйовджував її довге, пшеничне волосся, ніби ненька лагідно гладила її по голові, кажучи: «Все буде добре, доню.»

Зранку з оберемком гладіолусів Олеся стояла на Богослужінні, випрошуючи в Діви Марії доброї долі для себе. І, здається, її прохання були вислухані, тому що через три місяці в двері квартири подзвонили, коли відчинила, ледь не втратила свідомість – до неї приїхав Він, її коханий Роман.

Хресний батько обвів суворим поглядом хлопця і промовив:

– Сподіваюся, сину, ти знаєш, що робиш. Якщо ти збираєшся сьогодні у нас залишитися, це означатиме, що ти збираєшся залишитися у нас назавжди.

***

Пролетіло довгих 13 років. За цей час у подружжя народилося двійко діточок: хлопчик і дівчинка. Обоє багато працювали, повернулися в село. У Романа були, що називається, золоті руки. Він швидко відремонтував будинок, тепер в ньому можна було жити. Та з народженням і дорослішанням дітей, стало зрозуміло, що потрібно розширювати житлову площу, тому чоловік вирішив на все літо поїхати на заробітки.

Із заробітків Роман повернувся іншим. Гроші привіз, почав будівництво нової хати. В селі не могли нахвалитися ним:

– Ой, Оленко, пощастило тобі з чоловіком, що красивий, що роботящий, а дітей як любить.

Та все це чомусь зовсім не гріло Оленку, серцем відчувала, що щось трапилося. І не помилилася…

Якось ввечері Роман попросив дружину присісти, закрив двері і почав дуже серйозну розмову:

– Оленочко, дякую тобі за любов і турботу, дякую тобі за 13 років щасливого сімейного життя, дякую тобі за наших діточок. А тепер прошу, відпусти мене.

Оленка відмовлялася вірити у те, що виразно чула. Як, відпустити, що це означає?..

Нічого не сказала, мовчки дивилася, а з очей зрадницьки лилися сльози. Роман продовжував.

– Я зустрів жінку. Кохаю її, вона чекає від мене дитину. Їду завтра, з собою нічого не беру, все залишаю тобі і дітям.

Зранку зробив так, як сказав. Плакала Оленка, плакали діти:

– Мамусю, що ми такого зробили таткові, що він нас покинув?

Не відповіла, бо не знала відповіді. Певно, доля така. Плакала, рвала гладіолуси і щодня ходила до матері, там розраду і знаходила. Приходила додому, дивилася на розпочате будівництво хати, яке пусткою біліло в самому центрі подвір’я і не розуміла, як має жити далі.

Якось повертаючись додому, зустріла свого однокласника Михайла, він багато років був на заробітках, працював в Чехії на будовах. Як виявилося – неодружений досі. Мама йому розповіла про все, що трапилося з Оленкою, то ж чоловік запропонував допомогти.

Угода була така: у Михайла відпустка до Нового року, він допоможе Оленці закінчити розпочате будівництво, а вона, як він поїде, допомагатиме його матері.

Оленка дуже зраділа пропозиції, робота розпочалася, життя по легеньку почало налагоджуватися. За ці пів року вони з Михайлом дуже зблизилися, і, здається, між ними з кожним днем виникало щось більше, ніж просто дружба і взаємодопомога. Оленка навіть собі боялася зізнатися, що закохується в Михайла.

До Нового року, як і обіцяли, основні роботи по будівництву були закінчені. Михайло поїхав за кордон, а Оленка, як і домовлялися, допомагала матері Михайла по господарству. Михайло телефонував дуже рідко, Олена намагалася його забути.

Повернувся Михайло в село, коли цвіли гладіолуси. Спочатку зайшов на подвір’я до Оленки.

-Не можу тебе забути. Ще зі школи. Оленочко, ми ж не діти давно, от скоро сивина покриє скроні. Виходь за мене заміж.

***
З двома великими оберемками гладіолусів бігла Оленка селом. Один букет був для Матінки Небесної, а інший – для рідної. Тільки їм обом вона хотіла зізнатися, що нарешті, знову щаслива, і що носить дитя від Михайла.