Я БУЛА НА КУХНІ, КОТЛЕТИ ЛІПИЛА, РУКИ В ФАРШІ БУЛИ. ЧОЛОВІК ПО ТЕЛЕФОНУ ПІВ ГОДИНИ РОЗМОВЛЯВ З МАМОЮ СВОЄЮ. ПОТІМ СВЕКРУХА ЗАТЕЛЕФОНУВАЛА МЕНІ, АЛЕ Я НЕ МОГЛА ВЗЯТИ ТЕЛЕФОН. СТАВИЛА СКОВОРІДКУ. ВОНА ЗНОВУ ЗАТЕЛЕФОНУВАЛА АНДРІЄВІ І Я ПОЧУЛА КРИК: – НЕХАЙ ЦЕ ЛЕДАЩО РУКИ ПОМИЄ І САМА ВСЕ ЗРОБИТЬ, Я ЩЕ НЕ ЗАКІНЧИЛА! А ЧЕРЕЗ 20 ХВИЛИН, ЧОЛОВІК ВЖЕ ВІДКРИВАВ ДВЕРІ

Я була на кухні, котлети ліпила, руки в фарші були. Чоловік по телефону пів години розмовляв з мамою своєю. Потім свекруха зателефонувала мені, але я не могла взяти телефон. Ставила сковорідку. Вона знову зателефонувала Андрієві і я почула крик: – Нехай це ледащо руки помиє і сама все зробить, я ще не закінчила! А через 20 хвилин, чоловік вже відкривав двері

Я була на кухні, котлети ліпила, руки в фарші були. Чоловік по телефону пів години розмовляв з мамою своєю. Донечці нашій рік і дев’ять.

Дочка до мене підходить і в туалет проситься. Я йду до кімнати, підходжу до чоловіка і прошу його допомогти з горщиком. Зазвичай він стоїть в кімнаті, а незадовго до події я його помила і у ванній залишила, сохнути.

Чоловік, все розмовляючи, перепитує – що мені треба? Я повторююсь на рахунок горщика.

– Добре, йду! – чоловік встає з ліжка і рухається в бік ванни, покликавши дочку з собою.

В цей же момент я чую істеричний вереск з динаміка телефону:

– З ким ти там розмовляєш, коли мати тобі дзвонить? Спробуй  повтори, що я зараз сказала?

Чоловік починає виправдовуватися – у дружини руки в фарші, а дочку треба посадити на горщик, вона проситься.

– Нехай це ледащо руки помиє і сама все зробить, я ще не закінчила! – знову кричить динамік.

Чоловік дивиться на мене, я киваю – так, все чутно. Він вибачається перед матір’ю і говорить, що передзвонить пізніше. Прибирає телефон, йде в ванну з дитиною.

Я повертаюся на кухню, котлети доробляти. На кухонному столі лежить мій телефон, дзвінок – свекруха. Я не беру – залишилося лише кілька котлеток зліпити, та й розмовляти після “ледащо” не хотілося.

Дзвонить телефон чоловіка в кімнаті. Він не бере – миє горщик.

Знову звучить мій телефон, я укладаю останню котлету на сковороду, мию руки, відповідаю:

– Здрастуйте, Світлано Григорівно.

– Яке право ти маєш заважати розмові матері і сина? Ти хто така? Хто? До трьох років з дитиною повинна сидіти мати! У мого сина сьогодні вихідний! Яке ти маєш право його ганяти?

– А нічого, що це дитина і вашого сина? – поцікавилася я.

– Не факт, не факт!

– До побачення, Світлано Григорівно, – я скинула виклик, поклала телефон на стіл і поставила воду для макаронів.

У кімнаті знову дзвонить телефон чоловіка, він відповідає. Трихвилинна тиша, крик чоловіка:

– Мамо, ти з глузду з’їхала? Я не піду до тебе відпочивати! Я і вдома відпочиваю! Не твоє діло, хто у нас в домі головний по горщиках! Мамо, відчепися! Я зайнятий.

Я посолила воду, зменшила вогонь під котлетами і пішла в кімнату.

– Що лаєшся? – питаю у чоловіка.

– Вибач. Там їсти скоро? – з надією запитав чоловік.

– Скоро.

Поки там все готується, ми з донькою пішли ловити вудкою пластмасових рибок з тазика.

Скільки часу треба, щоб з третього під’їзду дістатися до першого? Рівно 10 хвилин зі зборами. Але сьогодні в двері постукали через двадцять хвилин, я як раз встигла злити воду з макаронів і додати масло.

– Андрію, то до тебе, я впевнена, – крикнула я, знову відправляючи рибок в тазик.

– Іду, – відгукнувся чоловік. Хвилина, що не здивований. Мамо, ти навіщо прийшла?

– З онукою сидіти. А ти йди, ляж на диван і відпочивай! Я ось тобі, випити принесла. Розслабишся.

– Мамо, дякую, але я не п’ю.

– Де внучка? Давай її сюди, хоч погуляти з нею піду, щоб ти в тиші побув. Сину, себе берегти треба. Знаєш, скільки чоловіків не доживає до пенсії? А все чому? Дружини заганяють! І працюй, і вдома з дитиною сиди. Не можна так. Раз твоя дружина не може подбати про тебе, це зроблю я! – урочисто промовила Світлана Григорівна.

– Мамо, зараз твоя внучка обідати буде, а після – спати.

– Я її погодую, йди відпочивай.

– Вона сама їсть, – зауважив чоловік.

– Ну зрозуміло. При такій господині ви так і будете все життя все самі робити, – з сарказмом простягнула Світлана Григорівна.

– І не стане вас в один день, не доживете до пенсії, – прошепотіла я собі під ніс, закінчивши думку свекрухи.

Немає нічого дивного, що я все чула – двері в ванну були відкриті, а голос Світлани Григорівни подібний гуркоту проїжджаючого поруч поїзда.

– Мамо, нам не потрібна допомога. Іди додому! – попросив чоловік.

– Сину, я допомогти хочу! Бачиш, до чого тебе шлюб довів – рідну матір з дому виставляєш! З твого, між іншим! Ну так. Хто я така в спільно купленій квартирі? Так, пусте місце.

– Все, мамо. Ми тут якось самі справимося, вибачай.

Схлипування, голосіння. Звук дверей, які закриваються.

Я вилила воду з тазика, повідомила доньці що рибки втомилися і хочуть спати. Ми вийшли з ванної. Дочка побігла на кухню, я пішла в коридор, до чоловіка.

Він з тугою оглядав пакет, залишений матір’ю.

– Їсти йдемо, – покликала я.

– Іду.

Пообідавши, я почала мити посуд. Чоловік пішов укладати доньку спати. І сам заснув. Я взяла пакет, який принесла свекруха і пішла на кухню. Там ще було 2 пакетики чаю.

Сиджу на кухні, попиваю чай. Все-таки є іноді користь від свекрухи. Ми спеціально купили квартиру на протилежному кінці міста.

Світлана Григовірна не вважала це проблемою – продала свою квартиру, купила в нашому домі. Вісім років вже в одному будинку живемо. І чим вона старша, тим гірша її поведінка.

Чоловікові – майже 40. Мені – 38. Ми обоє дорослі люди. І в плані кар’єри, і в плані сім’ї – 20 років в шлюбі. Але я все одно так і залишилася ніким. Прикро, прикро, але що подієш.

А чай смачний. Не полінувалася ж до магазину збігти. А в поліклініку сама не може, завжди чоловіка з собою бере, щоб у черзі самій не стояти?