Ліда тихенько пробралася до виходу з відділення і кинулася бігти по сходах. Опинившись на вулиці, жінка додала швидкості. Вона бігла швидко і без оглядки.

– Лідочко? Що сталося? Де твоя дитина? – запитала здивована сусідка.

– Немає дитини! І ніколи не було! Забудь! – вимовила Ліда зі злістю і кинулася збирати речі. Цей жень жінка буде згадувати багато років і шкодувати про скоєне тисячу разів, але, на жаль, час повернути вона не зможе.

– Пробач, синку. Тут тобі буде краще. Повір! – прошепотіла Ліда.

Молода жінка схвильовано озирнулася на всі боки, одягла на сина золотий ланцюжок з кулоном і тихо вийшла з палати.

– Зінченко, ти куди? Дитину хто годуватиме? Скоро заберуть! – суворо запитала медсестра.

– Я до вбиральні, на одну хвилиночку. Малюк поїв вже, – мовила Ліда.

Жінка намагалася впоратися з тремтінням в руках, але у неї нічого не виходило. Серце калатало так гучно, що здавалося медсестра чула.

– Ну добре. Давай швидше!

Ліда навшпиньки пробралася до виходу з відділення і кинулася бігти в низ по сходах. Опинившись на вулиці, жінка додала швидкості.

Вона бігла швидко і без оглядки, їй весь час здавалося, що за нею женеться медперсонал, разом з дитиною.

Хвилин через двадцять, Ліда відчула себе в безпеці і зупинилася. У халаті і тапках, жінка виглядала безглуздо. Їй довелося сховатися в під’їзді, і чекати темряви.

«У мене вийшло!» – зітхнула з полегшенням. «Зараз головне виїхати по швидкому з міста, туди, де мене ніхто не знайде!» Незабаром стемніло, і Ліда перебіжками добралася до гуртожитку.

– Лідо! Зінченко! – гукнула чергова.

– Ти чому в такому вигляді?

– Потім, тітко Олександро розповім. Все потім, – махнула рукою жінка і побігла в свою кімнату.

У гуртожитку ніхто не здогадувався про те, що вона чекає дитину, крім дівчат-сусідок. Але ті дали слово мовчати, і стримали його. Ліді доводилося кілька місяців втягувати живіт і носити просторий одяг, що б приховати своє цікаве положення.

– Лідочко? Що сталося? Де твоя дитина? – запитала ошелешена сусідка.

– Немає дитини! І ніколи не було! Забудь! – вимовила зі злістю, і кинулася збирати речі.

Одягнувшись, Ліда підняла сумку і зітхнула з полегшенням:

– Ну от і все! Прощай, подруго!

– Лідо, поясни до пуття, що сталося? Ти втекла? – допитувалася Томочка.

– Вибач, мені дійсно ніколи. Може, побачимось колись, – заплакала жінка і обняла Тому на прощання.

На вулиці йшов сніг. Навколо все було чистим і білосніжним, тільки на душі у жінки було брудно. Вона розуміла, що ніколи не пробачить собі цього вчинку. Їй доведеться все життя жити з великим каменем на душі.

Приїхавши на залізничний вокзал, Ліда взяла квиток на найближчий поїзд і терпляче чекала його. Вона не відчувала себе в безпеці, їй здавалося, що зараз в зал очікування увірветься головлікар з її сином на руках, і почне ганьбити її на весь вокзал.

Ліда розуміла, що виправдання її вчинку не було. Але іншого виходу з ситуації жінка не бачила. Вона росла без матері, батько все життя сам виховував її. Микола Єгорович, займав високий пост в своєму селищі, він ніколи б не прийняв Ліду, разом з дитиною.

Молода жінка до кінця сподівалася, що її коханий одумається і одружується з нею. Але Ліді стало відомо, що Андрій – батько її сина, одружився з іншою.

Ліда вирішила їхати звідси. Жінка хотіла забути про своє минуле, і почати нове життя. Можливо, колись вона зможе вивчитися на лікаря-педіатра, адже це була мрія всього її життя. А поки, їй довелося кинути інститут і тікати світ за очі.

Незабаром оголосили посадку на поїзд. Ліда взяла сумку і буквально побігла до перону. Тільки після того, як поїзд рушив, жінка відчула себе в цілковитій безпеці і трохи заспокоїлася. Закривши очі, Ліда занурилася в важкі спогади.

Цілий день Ліда тряслася в поїзді. Їй здавалося, що ця поїздка триватиме цілу вічність. Душевний стан молодої жінки був важким.

Вона вже багато разів пошкодувала про свій вчинок, про те, що залишила новонародженого сина. Ліда не могла спати, їй постійно чувся дитячий плач. І лише вдень жінка забулася в тривожному короткому сні.

Кілька разів, вона хотіла вийти на станції і повернутися назад, до своєї дитини. Але у Ліди не вистачало духу. Вона розуміла, що зайшла вже надто далеко.

Ліда часто згадувала слова Андрія. Молодий хлопець клявся їй у коханні і обіцяв, що вони ніколи не розлучаться. Але після того, як з’ясувалося, що Ліда чекає дитину, різко поміняв свою думку.

«Лідо, у мене інші плани на майбутнє. Я не збирався одружуватися з тобою, тому, вибачай,» – це була їхня остання розмова, після якої у молодої жінки щось обірвалося всередині. Вона перестала відчувати радість і печаль, стала байдужою до всього, що відбувається навколо.

– Збирайтеся! Через пів години прибуваємо! – крики провідниці, вивели жінку з роздумів.

«Нарешті! Невже я зійду на землю!»- зітхнула з полегшенням Ліда. І в той же момент, жінку огорнув страх. Адже попереду була повна невідомість, куди їй йти і що робити далі, вона нічого не знала.

– Чуєш? Красуне! Тобі в селище? – гукнув водій автобуса.

– Так. Напевно, – несміливо відповіла Ліда.

– Так заходь швидше! Наступний тільки вранці буде. На роботу до нас, або в гості до кого? – поцікавився товариський чоловік.

– Так. На роботу. У вас там є місця? Потрібні працівники? – запитала жінка.

– Звичайно! У нас роботи всім вистачить! Не бійся, зараз приїдемо на місце, проведу тебе до бригадира. Він мужик тямущий, вмить вирішить твоє питання! – підбадьорив водій.

– Дякую! – прошепотіла Ліда, зі сльозами на очах.

***

Пройшли роки. Лідія Миколаївна закінчила прийом і приводила в порядок документацію. Жінка працювала в місцевій поліклініці, педіатром. Єдина її мрія збулася, вона вмвчилася і лікувала дітей.

Це напевно було її покликанням за її гріх. Ліда все життя мала справу з малюками і щасливими батьками, але сама так і не стала більше матір’ю.

Жінка була заміжня, але чоловік кинув її, як тільки дізнався, що Ліда не зможе мити дитини. Після розлучення, жінка поїхала до міста, де вдало поступила в інститут. Вона залишилася самотня і все своє життя присвятила роботі.

Років десять, жінка бачила важкі сни. Майже щоночі Ліді снився покинутий син. Він плакав і просив взяти його на ручки. Жінка бігла до нього, але в цей момент, між ними виростала стіна. Ліда молилася щоночі, просила допомагати її дитині.

– Лідочко Миколаївна! Ви знову хочете запізнитися на автобус? – посміхнулася санітарка. – Виходьте з кабінету, мені прибрати потрібно. Ех, не бережете себе!

– Так мені ж в радість робота. А що в порожній квартирі одній робити? – сумно запитала Ліда.

– Заміж Вам потрібно! Ще не стара жінка! – порадила бабуся.

– Ні, я вже це проходила. Краще вже одній.

Ліда попрощалася і вийшла з кабінету. Зупинка була порожня, один лише хлопчина сидів з великим букетом троянд.

– Добрий вечір! Давно чекаєте автобус? – поцікавилася жінка.

– Тільки підійшов. Але чекати доведеться довго. Автобус недавно був, я на жаль не встиг, – посміхнувся хлопчина.

На якусь мить Ліді здалося, що у неї земля йде з-під ніг. Перед нею сидів Андрій, той самий, який зруйнував їй життя, двадцять років тому.

«Ні, цього не може бути. Андрій зараз є дорослим чоловіком, а цей хлопець, зовсім ще юний » – промайнуло в голові.

– Сідайте, – посунувся хлопець.

Ліда побачила коротенький золотий ланцюжок у хлопця, з тим самим кулоном, який їй батько замовив у ювеліра на повноліття. Це був образ Божої матері. Ззаду повинен бути напис: «Спаси і збережи. Ліда »

Саме цей кулон, жінка одягнула своєму синові, коли бігла від нього.

– У вас дуже гарний кулон.

– Так. З ним пов’язана якась таємниця, але мати не говорить, яка саме, – сказав хлопець.

– Матір? У вас є мама? – хрипким голосом запитала Ліда, опустивши голову.

– А як же! У кожного з нас є мати, – засміявся хлопець.

– Так яка ж за таємниця у вашого кулона? – Не вгамовувалася Ліда.

– Мати каже, щоб я ніколи не знімав його, адже це мій оберіг. Хоча, ззаду написано жіноче ім’я. Дивно все це.

– Яке ім’я? Якщо не секрет.

– Там написано: «Спаси і збережи. Ліда».  Але я ж не Ліда, мене Олександром звуть! – посміхнувся хлопець.

У Ліди потемніло в очах: ​​«Боже мій! Адже це мій син! Що ж робити? » – у жінки почалася паніка.

– Красивий букет. До нареченої поспішаєте? – запитала Ліда.

– Ні. До мами. У неї ювілей сьогодні, а я ось спізнююся! Всі гості чекають мене, хвилюються.

Ліда проковтнув комок, який підкотився до горла. “Ні я не можу. У мене немає права руйнувати його життя.»

– А ось і автобус! – радісно сказав Сашко.

– Ходімо, що ж ви сидите! Вам випадково не погано? – хлопець підійшов ближче.

– Ні. Все нормально! Ви їдьте. Мені потрібно повернутися на роботу.

– Візьміть, це вам! Не сумуйте! – посміхнувся Сашко і, витягнувши троянду з букета, простягнув Лідії.

Хлопець побіг в автобус. Уже в дверях він озирнувся і ще раз подивився на дивну жінку, яка дивилася йому вслід зі сльозами на очах.

«Будь щасливий синку! Прости, я не маю права,- прошепотіла Ліда слідом їде автобусу і заридала ридма.