Ось і відцвіли під моїм вікном вишня, яблуньки, бузок, глід… Зараз цвіте біла акація, такий дивовижний запах! А я згадую весну того року, коли зустрілася зі своїм майбутнім чоловіком, закохалася і втратила голову.

Здавалося, що цю людину я знаю все життя, так було з ним легко і просто. Ми розписалися в травні. Потім він привіз мене в місто, зняли квартиру. Я влаштувалася на завод комірницею, чоловік працював там же і навчався у заочно в інституті. Жили бідно, нам допомагали продуктами з села мої батьки.

Як я його любила! І він, йдучи на роботу, цілував мене, повертаючись, теж цілував. Потім у нас народилася дочка, через два роки – син. Його ми принесли з пологового будинку вже в свою квартиру.

Видно, Господь нас пожалів: виграли за 30 копійок у лотереї «Запорожець», квиток продали і зробили перший внесок за кооперативну квартиру.

А у 35 років у мені дали групу інвалідності… Було важко, але я намагалася все робити сама: готувала, прибирала квартиру, їздила на дачу, ягоди та овочі консервувала. Коли приходили подружки і друзі дітей, було чим нагодувати!

А потім чоловік почав мене зраджувати та ще й розповідати про свої пригоди. Я дуже переживала, не спала ночами, чекала його, коли він прийде з чергового побачення…

Вже чотири роки, як ходжу з ходунками. А чоловік на моє 60-річчя зробив «подарунок» – розлучився, проживши зі мною 42 роки.

Життя він так і не влаштував, змінює подружок, як рукавички, а як вип’є, плачеться мені про свою долю.

Нині було б 45 років, як ми одружилися, але він навіть не подзвонив, а я чекала. Коли чоловік буває у нас, ні про що не питає і намагається не дивитися мені в очі. Але я бачу і відчуваю, що у нього на душі неспокійно, хоча і хоче всім виглядом показати, що щасливий. А я чекаю, що обійме, як раніше, скаже ласкаве слово. Намагаюся його забути, викреслити з життя, але нічого не виходить. У нас троє онуків, старший закінчив школу із золотою медаллю, закінчує курс авіаційного університету, середній закінчив 10 класів, молодший перейшов до сьомого класу, відмінник, добре малює. Онуки стали якось цуратися діда, розуміють, що він зрадив бабусю. Вони – моя гордість і радість в житті.

Тут якось на візку вивезли мене дочка з молодшим внуком на озеро, що поруч з нашим будинком. Було тепло, дув вітерець, на озері плавали качки, на бережку сиділи діти з вудками, гуляли бабусі і дідусі з онуками, матусі з колясками…

І я не змогла стримати сліз, адже колись теж гуляла так зі своїми дітками, була дуже щаслива… Але всього цього вже ніколи не буде зі мною, нічого не повториться.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

Джерело