Розлучення відразу після весілля…  Все починалося банально: «Наречений», двадцятирічний комбайнер, і перший хлопець на селі, звів зі шляху істинного сімнадцятирічну «наречену». За матеріалами

Сусід, батько нареченої, начебто тихий-мирний чоловік, дізнавшись про це, пішов до майбутнього зятя і до його батьків, з вимогою, щоб хлопець негайно одружувався.

Так і почалася підготовка до весілля.

Оскільки це було літо, святкувати передбачалося прямо на вулиці, у дворі. Покликали все село. Влаштували справжнє сільський свято, з розмахом, фатою до підлоги, з-під якої сором’язливо виглядав восьмимісячний живіт.

Запросили рідню «з міста», в тому числі дванадцятирічну тоді мою подругу з батьками. Щоб все як у людей.

У призначений день усі зібралися, і свято розпочалося.

З піснями, жартами, примовками провели наречену і похмурого, як хмара, нареченого по вулиці в сільраду на реєстрацію. Розписалися. Сфотографувалися в сільраді, на ганку, з батьками, зі свідками, з численними племінниками і так далі (у подруги в альбомі досі ці фото).

Ну і пішли за стіл, всі в тому ж складі – похмурий, як хмара наречений, щаслива наречена при надії і сільська громадськість з міською ріднею …

Сіли за столи. Один тост, інший тост, третій. «Гірко!» – закричав хтось. «Гірко!» Підхопило захмелілими голосами село.

Наречений раптом встав з-за столу і вийшов. Невдовзі всі зрозуміли, що він зник.

Тут зметнулася рідня нареченої.

– Та як він посмів! Думає, що сильно нам потрібний! Приповзе – не приймемо, так і передайте! А дочка наша заміжня була? – Була!

В той же день знову пішли в сільраду, де молоденька Зіночка видала свідоцтво про розлучення – тим же числом, поставила штамп в паспорти. І рідня пішла догулювати.

З нареченим, до речі, все в порядку, його рідня потім привезла в місто його паспорт і трудову книжку, і він почав життя з нуля. Непогано життя прожив, до речі, працював, одружився потім з міською дівчиною, дитину народили і виростили.

***

А нещодавно мені розповіли сучасний, міський варіант цієї історії.

Молоді люди, трохи за двадцять, обоє єдині діти в сім’ях, готувалися до весілля, та не простого, а щоб було про що і внукам розповісти і сусідам показати. Лімузин, ресторан, плаття з салону. Багато через що пройшли, щоб записатися в центральному РАЦСі на красиву дату.

Тільки ось ближче до весілля щось запал нареченого – і по підготовці, і взагалі – почав згасати. Хоча, може це тільки здалося нареченій.

Ну втомився хлопець, з ким не буває. Перенервував. Не уявляв, що одружуватися – це так клопітно. Але в один прекрасний день наречений перегнув палицю, сказавши, що йому абсолютно все одно, якого кольору бонбоньєрка (чи як називають цю штучку в кишені) буде красуватися у нього на весіллі.

Наречена не витримала і наговорила зайвого. Слово за слово – посварилися вщент.

Але що робити – весілля через три дні.

Гості прилетіли аж із самої Канади, це вам не жарти, рідна сестра тітчиного чоловіка з трьома дітьми, з подарунками та привітаннями. Ресторан замовлений і оплачений, сукню куплено, все готово, лімузин практично біля під’їзду, і навіть фотограф уже оплачений.

І як скасовувати це все тепер? Та й все місто в курсі.

Ну що робити, відсвяткували весілля з шумом-гамом, а через тиждень, провівши рідню в Канаду, потихеньку розлучилися.

В житті буває і так…

Фото ілюстративне, з вільних джерел.