А може то була і не любов.

Надія зупинилася навпроти перукарні. У вікні вона побачила дочку доброї знайомої, – Полінка була вже майстром. За матеріалами

– Зайти, чи що, – подумала вона, – треба ж якось підготуватися до заходу.

– Ой, тітко Надю, здрастуйте, – привітала її Поліна, – ви зважилися підстригтися?

– Зважилася, Поліночко. Записатися, напевно, треба?

Поліна крутилася навколо клієнтки: – Я можу прямо зараз взятися, якщо почекаєте хвилин десять, я вже закінчую.

– Добре, мені поспішати нікуди.

Надія давно на пенсії, правда, кілька років працювала, а недавно сказала сама собі: «вистачить», і звільнилася. Тепер її сім’я – кішка Сімка, зрідка забігати внуки, та спогади.

Дочка з зятем вічно роботою зайняті. Є дві хороших приятельки, з якими поговорити можна, а решту часу – одна. А то, що стрижку вирішила зробити, так це через зустрічі з однокурсниками.

Стільки років не зустрічалися, а тут знайшлася одна ініціативна, вирішила зібрати всіх. Та тільки народу після випуску поменшало більше ніж наполовину – одних нема, а інші далеко.

– Сідайте, – покликала Поліна, – спритна, симпатична дівчина.

– Ти мене не дуже коротко, щось на кшталт каре.

– Зробимо, не переживайте. Слухайте, а може підфарбувати?

– А давай! Заради такого випадку.

– А який у вас випадок? – поцікавилася дівчина.

– Зустріч з однокурсниками.

– Тітко Надю, так вам зачіску треба зробити. І на манікюр погоджуйтеся, раптом там свою стару любов зустрінете, – пожартувала дівчина.

Надія раптом якось змінилася в обличчі, в очах з’явилися теплі промінчики. – Ой, Полінко, була колись і я в твоєму віці, ось також щебетала, закохана була.

– Ой, тітка Надю, розкажіть, кого любили, хто він, де він нині.

– Не тільки я, майже пів групи дівчат в нього закохалися. Звали його Леонід, і прийшов він до нас в технікум на другому курсі. У нього батько військовий, його в наше місто направили, ну і сім’я разом з ним приїхала.

Леонід світловолосий був, трохи вище середнього зросту, одягнений був добротно і модно на ті часи. З хлопцями нашими швидко здружився, ну, а дівчата відверто очі ламали. І ось тоді вперше я задумалася про те, як одягаюся.

Я дівчина спортивна була, на фігурі добре все сиділо, але модною мене не назвеш. А ось Ритці з моєї групи рівних у одязі не було, мати у неї  на  підприємстві роздрібної торгівлі, ось і приносила доньці усе найкраще.

Зовнішністю Ритка не виділялася, але модними сукнями привертала увагу.

Але так вийшло, що обійшла я всіх суперниць, в тому числі і модну Ритку. Зуміла подружитися з Леонідом.

– І у вас любов почалася? – запитала нетерпляча Поліна.

– Почалася. Ще якась любов! Тут скоро іспити, а ми з Льонею щовечора допізна гуляємо. Ну, і догуляти, все у нас сталося. Але ми домовилися, що одружимося після технікуму, навіть з його батьками познайомилася.

Весна, черемха цвіте, у мене любов; я не ходжу, а як на крилах літаю. Навіть не помічаю, що дівчата з мого курсу з заздрістю на мене дивляться. Єдине, що мене пригнічувало, як я одягаюся: хотілося щось нове купити, та тільки дефіцит на гарні речі.

І ось відправили мою маму на курси двотижневі в столицю. А коли вона повернулася, пам’ятаю, привезла мені сукню нову і босоніжки, – на що грошей вистачило, то і купила. Вгадала мама з розміром: і сукня підійшла, і босоніжки на платформі.

Босоніжки були з джинсової тканини, або щось під джинсу: синенькі такі, а з боків квіточки яскраві вишиті. Зараз, може це, і смішно, а тоді останній писк моди.

Висока платформа незвична була, мама сказала, що треба походити трохи, щоб звикнути. Ось я і вирішила відновити їх: пішла на побачення із Льонею в нових босоніжках.

Іду по вулиці, ми в приватному секторі жили, кругом в садах черемха, як сніг, запах запаморочує розум . А у мене голова не від запаху, а від любові паморочиться. І раптом бачу, поруч із зупинкою, під черемхою, мій Леонід з Ритою цілується. Зупинилася я, ноги, немов у землю вросли, здавалося, небо потемніло.

– І що далі? Що ви їм сказали? – запитала Поліна, слухаючи розповідь Надії.

– Сказала?! Я нічого не сказала, я підбігла і Ритку відтягла, Льоня навіть отямитися не встиг. Але тут босоніжки мої нові підвели мене: нога підвернулася і я впала, а за собою і Ритку потягнула, звалилися обидві. Ритка верещить на всю вулицю, а я все одно її не відпускаючи. Льоня якось розтягнув нас.

Ритка реве, сукня на ній брудна, туш потекла, та й я не краща, на ногах стояти не можу, довелося босоніжки зняти. І тут Льоня мій сказав мені, що не збирається зі мною одружуватися.

Ось так! Виходить, що я винна. Вчора ще одружуватися обіцяв, а сьогодні з іншого цілується на моїх очах.

У мене тоді така ненависть до нього з’явилася: через обман, через ревнощі, через несправедливість. А він взяв Ритку під лікоть і пішли в сторону її будинку. А я до себе пішла босоніж, і черемха біла мене тепер зовсім не радує.

Іспити я сяк-так здала, хоч і вчилася добре; весь цей час за Льонею бігала, хотіла поговорити, – прикро мені було. Але він і дивитися не хотів в мою сторону.

Місяця через три слух пройшов, що Леонід одружується з Риткою. І тоді я поїхала з міста в чуже селище працювати, щоб нічого не знати і не чути про них. Через три роки повернулася, на той час ні Леоніда, ні Ритки в місті не було.

Відразу після весілля поїхали вони разом з батьками, і мати Рити теж поїхала, так що досі я нічого про них не знала.

А тут Люся, яка нас, що залишилися, збирає, сказала, що повинна бути і Маргарита на цьому вечорі, спеціально приїде заради такого випадку.

– Тітко Надю, а чоловік її, Леонід, буде?

– Нє, знаю, Поліночко, може і буде.

– Так ви заради нього вирішили зачіску змінити?

– Як тобі сказати, все разом: і виглядати хочеться краще, і показати Маргариті, що теж за модою стежу, не перетворилася на мотлох. Та щоб на нього не соромлячись дивитися.

– Ой, тітка Надю, та я з вас красуню зроблю, хоча ви і так симпатична.

***

Тиждень пролетів, як один день. Надія була на вечорі, як сказали, однокурсники, чарівною. Були в основному дівчата (з ледь помітною сивиною, з зрадницькими зморшками, але все одно – дівчата).

Ще блиск в очах і ті ж розмови. А ось чоловіків майже не було, багатьох уже давно немає. Прийшли тільки Георгій і Володимир. Загалом, картина звична: середня тривалість життя наших чоловіків, на жаль, невелика.

Маргарита прийшла одна, – змінилася, розповніла, але така ж модна. Надя спочатку з нею стримано привіталася, а потім Рита сама підсіла до неї.

– Пам’ятаєш, мабуть, досі як Льоня тебе кинув?

– Досадити мені хочеш? Не старайся, не вийде, все бур’яном поросло. Так що не бійся, в волосся тобі не вчеплюся.

– А сама, мабуть, сподівалася побачити його. Я б і сама хотіла подивитися, тільки багато років не знаю, де він і що з ним.

Надія насторожилася, адже вона вважала, що Ритка одружена з Леонідом.

– Одружилися ми тоді, – продовжувала Маргарита, – два місяці прожили і розлучилися. Батьки сказали, що ми характерами не зійшлися, а я, думаю, не любив він мене. Та й тебе не любив.

Для Надії розповідь Рити став одкровенням: вона все життя вважала, що разом вони, а тут, виявляється, давним-давно сім’ї немає.

Рита потім заміж за іншого вийшла, а Леонід знову поїхав з батьками в невідомому напрямку, де зараз живе, з ким живе, чи живий, – ніхто не знає.

***

Додому Надя поверталася в сутінках. Біля під’їзду, на лавці сидів Микола Захарович, її знайомий. Познайомила якось колишня товаришка по службі, ось і прилип цей Микола. Сидить зараз з тюльпанами в руках.

Наді він ніколи не подобався, але вона часто вмовляла себе змиритися і впустити людину в своє життя. До того ж багато років одна живе, чоловіка давно на світі немає. Навряд чи вона його любила – чоловіка свого – швидше за все, поважала.

А тепер з’явився шанувальник, і є шанс об’єднатися і не нудьгувати вечорами. «У твоєму віці не кожній так щастить, щоб вдівець тебе запримітив і наполегливо милості чекав», – говорили їй подруги.

Вона знала, що не шукатиме Леоніда, знала, що все в минулому. Але знала вона й інше: проросла любов до цього непостійного Леоніда глибоко в серці, так проросла, що тільки викорчовувати треба.

А може і не любов це зовсім, а образа зачаїлася, яку вона тоді висловити Леоніду не встигла, може, і легше було б.

– Підемо, Миколо, чаю поп’ємо, – запропонувала Надія.

Микола Захарович підскочив, як хлопчисько, очима закліпав від подиву: такою ошатною він її ще не бачив.

Вдома Микола все турбувався, що торт не купив.

– Не метушися, у мене тут все просто, по-домашньому, – заспокоїла господиня.

Вона дивилася на Миколу, розуміючи, що подобається йому, може навіть, крім неї, нікого в супутниці життя не бачить. «Чому так, – думала Надія, – хто нам біль завдає, того ми в серці все життя зберігаємо, а хто душею тягнеться, хто життя своє пов’язати з тобою хоче, того відштовхуємо». Але відповіді так і не знайшла.

Напевно, життя таке, не завжди і не до всіх справедливе.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.