Я вже майже бачу тебе. Певно, в тебе сині-сині великі очі (як у нього) і золотаве волосся, легке і м’яке на дотик. Ти маєш бути схожою на янгола, моя мимовільна супернице.

Так, саме ти – моя суперниця. Не вона, не її довгі ноги, а ти і лише ти. Джерело

Так, ти принесеш у його життя багато світла. Я вже бачу, як він зазирає в твої сині очі, цілує янгольські кучері, носить тебе на руках. А на робочому столі поруч із дорогим письмовим набором стоятиме твоє велике усміхнене фото.

Він чекав на тебе стільки років і нарешті дочекався. Я знаю, ти зробиш його щасливим, станеш новим сенсом його життя, а він для тебе зробить усе, він такий.

Ні, заради неї він би мене не покинув, але ж Йому вже сняться твої напівпрозорі пелюсткові пальчики, дзвінкий сміх і довгі-довгі опущені вії на ніжних щічках.

Про твоє існування я дізналася майже одразу: коли він повернувся додому з чергового «відрядження», його очі сяяли щастям. Дивно: про її існування я дізналася зі слідів на сорочці й дивних дзвінків на наш домашній телефон, а про тебе – по очах, повних щирого й безмежного щастя.

Дивлячись, як він збирає речі, як із кімнат зникає його запах, а з мого тіла – відбитки його пальців, я ненавиділа тебе всім серцем. І – ти не повіриш – я бажала твоєї смepтi!

Але коли винесла до його машини ненароком забуту куртку, з нaгрудної кишені випало твоє фото. Якщо звісно можна назвати фото знімок із монітору УЗД-апарату. У мені щось зламалося. Мені навіть здалося, що я теж підсвідомо люблю твої ще не розплющені сині оченята, складені в смішний кулачок пальчики.

Раніше я заздрила тобі, бо він – твій, тепер я заздрю йому, бо ти – його, не моя. Я зрозуміла: нехай я буду переможеною, навіть нещасливою переможеною (тобто, не зможу його забути), але ніколи, ти чуєш, я клянуся тобі – ніколи я не заберу в тебе твого батька, моя мала і ще не народжена супернице.

Бо ж, певно, немає святішої любові, ніж любов до дитини.

Наталка Бардалим