Приїзд тещі затягнувся на три роки.

Чоловік не витримав, зітхає Поліна.

– Каже, визначайся вже, хто тобі потрібніший: я чи твоя мама. Далі так жити, як ми живемо, неможливо. Нехай мати збирає речі і їде до себе!

Матері Поліни, Тамарі Павлівні, шістдесят п’ять, вона спокійна домашня жінка, ніколи і слова поперек зятю не сказав. Три роки тому Тамара Павлівна овдовіла і дуже сумувала за чоловіком, з яким душа в душу прожила все життя.

Якраз приблизно в цей час у Поліни і її чоловіка з’явився малюк, і дочка, щоб якось підтримати матір, запросила її на кілька тижнів до себе – пожити і допомогти з онуком.

Звичайно, приїзд матері Поліна погодила з чоловіком. Квартира, в якій живе сім’я, належить йому, до того ж гість в однокімнатній квартирі – справа непроста. Але чоловік на тимчасовий переїзд тещі погодився.

Після появи дитини, допомога перший час дійсно була потрібна. Тамара Павлівна ночувала на диванчику на кухні, готувала, прибирала і мила, із задоволенням гуляла з коляскою, часом забирала ночами до себе немовля, щоб дочка і її чоловік мали можливість виспатися.

Бабуся щосили намагалася бути корисною. Пройшли два тижні, потім місяць, потім настало і закінчилося літо, Новий рік, весна. І якось само собою вийшло так, що обумовлені спочатку два тижні розтягнулися … на три роки. Думки про повернення в свою хату в селі, жінка навіть не припускає.

– Що я буду там робити?

Чоловік Поліни спочатку мовчав, потім зітхав, потім натякав, потім вже безпосередньо став говорити дружині, що треба щось вирішувати, і мамі пора вирушати додому. – Ну ти ж розумієш, що жити так, як ми живемо, це ненормально? – каже Поліні чоловік.

– З тещею в однокімнатній квартирі! Вчотирьох! Навіщо ми так мучимося? Коли твоя мама поїде додому?

– Може, продати будинок в селі і купити мамі щось ближче до нас? – нерішуче пропонувала Поліна.

– Ближче до нас? – сердився чоловік.

– Навіщо? У підсумку вона знову буде днювати і ночувати тут! Мені вже це все – ось де!

Нізащо! Нехай їде до себе, чим далі від нас, тим їй же буде простіше. Їй треба вчитися жити самостійно, вже пора!

Нехай приходить в гості – кілька разів на місяць, не частіше! Ми будемо приїжджати час від часу. І більше ніяких ночівель, тільки вдень!

В глибині душі Поліна і сама розуміє, що чоловік має рацію.

Жити так неможливо, їм неймовірно тісно, ​​і, вже якщо говорити чесно, мама і справді заважає. Але як сказати про це мамі? Поліна впевнена, що цю розмову мама точно не зрозуміє правильно. Вона ж і до дитини дуже звикла.

Поліна і не уявляє, що робити. А чоловік уже зібрав валізи, каже, або мама, або я – хтось таки піде звідси.