Ми з чоловіком разом вже 5 років, у нас двоє діток підростають. Я в декреті, грошей, зрозуміло, постійно не вистачає, але так більшість живуть, та й ми якось звикли, крутимося, як можемо. Старша донька ходить в садок, а молодшому синові 2 роки і ми з ним поки що дома.

Попросили мене недавно з роботи вийти на підробіток на місяць. Я дуже зраділа! Так я зможу і обстановку поміняти і заробити, що не менш важливо, тим більше мої батьки обіцяли допомогти і взяти на місяць синочка до себе.

Приїхали з чоловіком і дітьми до батьків. Хочу сказати, що живемо з ними не поруч, бачимося рідко, особливо не набридаємо своєю присутністю, в основному зідзвонюємося, дітей на батьків не скидаємо.

Приїжджаємо влітку у відпустку, допомагаємо по можливості. Батьки завжди говорили, що чекають, нудьгують, щоб ми частіше приїжджали.

А тут, відчуваю, передумали з сином залишатися, а на пряму не говорять, тільки на обличчі все написано, та й скаржаться, що важкувато їм якось, хоча ми всього 5 днів гостюємо у них. Я розумію, що вони не зобов’язані сидіти з нашими дітьми, але навіщо ж тоді було пропонувати? Адже ми сподівалися на них, тим більше людина, яку я повинна замінити, чекає рішення.

Я дуже люблю своїх батьків, завжди готова допомогти, якщо потрібно, але сьогодні стало якось сумно. Мені здалося, що внуки їм не особливо й цікаві,раз вони не горять бажанням побути з ними. Краще так: побачилися днів зо два – і вистачить.

Подзвонила на роботу і відмовилася від підробітку. Звісно, засмутилася дуже, колега теж, тому що розраховувала на мене. Вирішили ще тиждень погостювати у батьків і геть поїхати, бо відчуваю, що ми начебто тягар якийсь для них, хоча діти весь час з нами, і якщо йдемо кудись, завжди з собою їх беремо.

І прийшло усвідомлення того, що, не дай Бог, що з нами станеться, нікому дітки потрібні і не будуть.

Все розумію, ніхто нікому нічого не винен, але сумно так не душі і сльози навертаються…

Автор: Марія

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

Джерело