Марія…    Не дарма кажуть, що жінка з іменем Марія часто має непросту долю.  Я – Марія, і моє життя теж доводить цю істину.

З своїм чоловіком Андрієм ми прожили 15 років. Душа в душу. Була любов і взаєморозуміння. Він завжди підтримував мене, а я його.

Я працювала директором місцевого магазину, Андрій – керував власною фірмою. Ми обоє були дуже зайнятими людьми.

Весь тиждень працювали, мало бачилися, а на вихідні – Андрій завжди придумував якийсь цікавий уікенд: часто ми виїжджали на природу і просто тішилися життям і один одним. Так я подумала, що то вже і є – РАЙ на землі.

Проте була у нас одна проблема, про яку ми мало говорили, але яка хвилювала нас обох однаково – у нас не було дітей. За 15 років подружнього життя ми перепробували все, нічого не виходило, хоча лікарі не бачили причин.

Один лікар якось навіть сказав: «Ви просто не підходите один одному. Таке буває. Можливо, в інших парах ви могли б стати батьками».

Ми змирилися. До нас в гості часто приходила моя найкраща подруга Наталя з своєю шестирічною донечкою Алінкою. Дружили ми довгенько, вони практично стали частинкою нашої сім’ї.

Наталя довго шукала «чоловіка своєї мрії», а коли їй виповнилося 30, вирішила, що їй потрібна дитина. Хоч я і є її найкраща подруга, проте відкрити мені таємницю – хто батько – Наталя не захотіла. Сказала, що то лише її дитина, і крапка. То й я не лізла в душу зайвий раз.

Алінку ми з чоловіком любили як свою. Андрій часто дарував їй подарунки. Я бачила, як би він хотів теж мати таку донечку, як трепетно, він до неї відносився. Та подарувати йому таке щастя я не могла. Тому багато працювала, щоб не думати.

В той день я мала бути весь день на роботі, бо були важливі справи, про що зранку повідомила свого чоловіка: буду пізно, не чекай і поїш щось сам. Він, як завжди, з розумінням віднісся до моєї зайнятості.

Десь опівдні на роботі, я зрозуміла, що вдома забула важливі документи, тому змушена була повернутися. Двері виявилися відчиненими. Я зайшла в кімнату і побачила те, чого б воліла ніколи не бачити. Мій коханий Андрій і моя найкраща подруга Наталя «poзважалися» у мене вдома. Вони навіть не відразу мене помітили.

У мене земля захиталась під ногами. Перша реакція – не може такого бути, Господи, зроби щоб це був сон! Першим мене побачив Андрій. Він не злякався, радше, навпаки, зрадів, що я нарешті про все дізналася.

Розмова була короткою: «Тепер ти все знаєш. Я давно кохаю Наталю. Алінка – моя донечка, наша донечка».

У мене слів не було. Чи то нестерпний розпач, чи то моя гордість, не давали сказати ані слова.

А Наталя лише сказала: «Пробач. Але я теж жінка, і маю право на щастя, як і ти. Спочатку я думала, що зможу бути непомітною в вашому житті. Та з появою Алінки все змінилося. Їй потрібен батько, справжній».

Проблему я вирішила кардинально – мені треба було кудись зникнути, назавжди. І – поїхала в Італію. Спочатку було дуже важко. Я свідомо шукала собі багато роботи, щоб не думати про те, що сталося.

З часом, все більш-менш налагодилося. Я мала роботу, зняла собі в Римі квартиру, неподалік від моря.

Я думала, що вже ніколи і нікому не зможу повірити, а що найважливіше – закохатися. А мені на той час було лише 40.

Карло з’явився в моєму житті випадково. Вечорами, після роботи, я любила гуляти біля моря. Море давало мені сил і натхнення жити далі.

Я слухала його шум, вдивлялася в його безкрайність, розуміла, що на цьому світі є щось більше за нас. Сила, яка дає нам життя, яка навіть часом вирішує все за нас.

В один з таких вечорів Карло наважився до мене підійти. Розмову почав із запитання чи люблю я море так сильно, як і він.

Не чекаючи моєї відповіді, Карло продовжував говорити далі, про все і про нічого. Так продовжувалося все літо. Ми просто без зайвих зобов’язань спілкувались біля моря.

Я нічого не розповідала про себе, зате Карло розповів мені про себе все. Йому 45. Лiкар. Неодружений. Любить море, піцу і собак.
Щось магічно привабливе було в цьому чоловікові. Я й сама не зчулася, як з нетерпінням чекала вечора, щоби знову зустріти Його біля моря.

Через деякий час Карло запропонував мені жити разом. Та я відмовилася. Гіркий досвід дався взнаки.

Та ми продовжували наші стосунки, з кожним роком я все більше переконувалася, що Карло, він – просто ідеальний.

Я закохалася. Причому так сильно, що аж самій страшно від цього. Але це було справжнє, зріле кохання, яке приходить тільки до вибраних, до тих, хто вже щось бачив у цьому житті. І я була однією з тих вибраних.

Та доля знову вирішила перевірити мене на міцність. Якийсь час Карло не телефонував мені, або телефонував дуже рідко, уникав зустрічей. І голос його став геть іншим. Невже знову інша? Про таке я і думати не могла, бо вдруге я напевно цього б не витримала.

Та все склалося набагато гіpше. Карло захворів. Пролунав такий довгоочікуваний дзвінок: «Я їду з міста і буду жити далеко від тебе стільки, скільки мені призначив Бог. Не хочу, щоб ти бачила мене таким. Ти – найпрекрасніша жінка на світі. Дуже тебе люблю».

Тепер ми зрідка спілкуємося по телефону. Карло і надалі наполягає, що не хоче, щоб я бачила його таким. І як йому дати зрозуміти, що я заради нього готова на все, – не знаю. Але точно знаю, що зараз дуже хочу бути поряд з ним.

Автор Олеся Біла

Фото ілюстративне, з вільних джерел.