Мене зрозуміють ті жінки, які залишилися на старість самотніми. Чоловіка мого не стало ще 15 років тому. Когось іншого я собі не шукала, так як не бачила в цьому необхідності. У мене була улюблена робота і любимий син, ось заради цього я і жила.

А потім син одружився, привів додому невістку. Інна була непоганою дівчиною, але, як на мене, занадто зарозумілою. Та я не втручалася у вибір сина, навпаки, підтримала і допомогла з придбанням власного житла. У мене в селі був будинок, який залишився від батьків, я його продала і гроші віддала синові, щоб він придбав собі квартиру. Нехай невелику, але ж це краще, ніж нічого.

Зараз мені 63 роки, я вимушена пенсіонерка. Цього року моє керівництво відправило мене на пенсію. Я з таким рішенням категорично не згодна, я збиралася ще працювати. Але на роботі такий порядок – всі, хто досяг пенсійного віку, мають йти на заслужений відпочинок. От і мене відправили на пенсію, мовляв, відпочивай, та доглядай онука. Я б і рада, та невістка не довіряє мені зовсім. Наче я чужа людина, яка нічого не вміє і не знає. Цікаво, як же це я чоловіка її виростила…

Вдалося мені на ці вихідні покликати до себе сина з невісткою та онуком. Виходить у мене це дуже рідко – один раз на місяць. Хоч і живемо ми поруч, але спілкування не виходить у нас. Невістка Інна не працює, а онук ходить вже в школу. За чаєм я ще раз почала розмову про те, що мовляв я живу поруч, готова їм завжди допомогти. Ви мовляв молоді, повинні бути на виду.

Онука дуже люблю, ніколи не ображу. Готова водити і на гуртки і куди завгодно. Невістка моя змінилася в обличчі, ніби обшпарили її. Почала нервувати, говорити, що я втручаюся не в свою справу, постійно суну свій ніс в їх сім’ю. Я почала невістку заспокоювати: «Інночко, заспокойся, ну не потрібна вам моя допомога, значить не потрібна».

Але мою невістку понесло, стала згадувати всі образи свої, а в кінці сказала, щоб я влаштовувалася на роботу, занадто мені нудно вдома, ось і лізу куди мене не просять. Вона вже забула все те добре, що я для них зробила. І скільки б ще я могла зробити, якби мені дозволили…

Що тут і скажеш?! Далі сиділи мовчки. Син мовчав, намагався не дивитися мені в очі. Діти пішли і я тільки тоді я дала волю емоціям так, що подушка мокрою була – як же все несправедливо. Я ж щиро хочу допомогти.

Правильно мені говорять, що молоді повинні жити самі. А може і правда пошукати мені собі роботу? Дуже мені важко сидіти вдома одній і без діла.

Фото ілюстративне – stolovka.

Джерело