Свою хату в селі Катерина з Грицем заповіли дочці Василині. Бо, думали, невістка невісткою, а дочка таки подасть горнятко води у тяжку хвилину. Хоч дочка теж невдовзі придбала житло у Тернополі й до батьків навідувалася не вельми часто – хіба як Петруся привозила на канікули на «домашнє молочко».

Згодом дочка подалася в Італію. Спочатку поїхала сама, а згодом і чоловіка забрала. Катерині стало сутужно зимувати у віддаленому селі, тож син Микола забрав матір до міста. Невістка доглядала Катерину, як рідну матір. А незабаром і Василина з Італії повернулася. Доля цієї сім’ї склалася не дуже справедливо, прийшло каяття у старої матері, та повернути назад прожиті роки для доньки, вже не вдасться.

– Соню, а що, Петрусь іще й досі не зрихтував машини? – з надією вкотре запитала Катерина.

– Та ще якоїсь запчастини йому бракує, – відвела очі й по хвилі додала: – Мамо, хіба вам у нас так погано? У хаті тепло, їсти є що, всі зручності поряд.

– Та ні, дитинко, мені у вас дуже добре, я вдячна, що так піклуєтеся про мене, але я ж тут вам на заваді.

– Що ви, бабцю, таке кажете? Ви нам зовсім не заважаєте, – обійняла стареньку старшенька Зоряна.

Ці теплі слова й обійми зворушили серце Катерини. Її очі зволожилися слізьми. Нараз пригадалося, як вони з Грицем були категорично проти одруження Миколи із Сонею.

– Сину, ти ще знайдеш собі гідну пару, – вмовляла Катерина, – адже не кривий, не горбатий. Навіщо тобі розлучена та ще й із двома дітьми?

Як не просили, як не переконували – не допомогло. Довелося змиритися. Якби жили разом, то, можливо, Катерина повсякчас висловлювала б своє незадоволення невісткою. Але Микола пішов у прийми до Тернополя. У село приїжджав нечасто, бо дорога неблизька. Катерина з часом змирилася із синовою долею, і врешті-решт Соня стала для неї хорошою невісткою. У прямому розумінні цього слова.

Свою хату в селі вони з Грицем заповіли дочці Василині. Бо, думали, невістка невісткою, а дочка таки подасть горнятко води у тяжку хвилину. Хоч дочка теж невдовзі придбала житло у Тернополі й до батьків навідувалася не вельми часто – хіба як Петруся привозила на канікули на «домашнє молочко».

Із часом подалася Василина до Італії, як і багато українців – знедолених і не дуже. Належала до тих, що «не дуже», але ж чоловікова сестра і його братова надбали собі статків за кордоном, то чим вона, Василина, гірша від них? Спочатку поїхала сама, а згодом і чоловіка забрала. Невдовзі придбали єдиному синові окреме житло, а у своєму трикімнатному помешканні зробили шикарний євроремонт і зачинили на ключ. Квартирантам не здають, бо шкода ремонту. Та й у грошах потреби не мають.

Катерині стало сутужно зимувати у віддаленому селі, тож Микола забрав матір до міста. Було б неправдою сказати, що у нього дуже просторо. Двокімнатна «хрущівка» тісна для сім’ї з чотирьох осіб, серед яких двоє школярок.

Але, як то кажуть, у тісноті та не в образі. Незчулись, як зима минула. І щойно завесніло – почала матір збиратися додому. Вона, як та перелітна пташка, стала марити селом, снити рідною домівкою. Соня помітила, що свекруха час від часу змочує подушку слізьми.

– Мамо, що вас турбує? Залишайтесь у нас назавжди, – пропонувала. – Так і вам, і нам буде спокійніше, бо, погодьтеся, здоров’я вас уже підводить.

– Нічого, нічого, я дуже вже хочу додому. Там я здоровішою себе почуватиму. А плачу, бо душа болить. Бо не повинна мене невістка обходити, коли маю рідну дочку.

Недавно Василина приїжджала у відпустку. Замість того, щоби розрадити, потішити матір, нагримала на неї, щоби сиділа в місті й нікуди не рипалася. Тобто, щоби сиділа в Миколи. А чому б їй не забрати матір у свої хороми? Там теж є всі зручності й набагато просторіше. Її помешкання на сусідній вулиці, тож Микола чи Соня щодня могли б провідувати.

Та й дівчата після школи охоче забігали б до бабусі. А ще є такий запасний варіант – найняти для матері доглядальницю. Статки дозволяють Василині це зробити.

Але про що тут говорити, коли українська «синьйора» ні на один день своєї відпустки не взяла матері до себе, щоби, як колись, наговоритися з нею. А Катерина тим часом день і ніч марила селом:

– Якось помаленьку грядочки посію. А ви мені на літо курчаток купите. Тільки скоріше б Петрусь машину злагодив.

Коли Микола звернувся до племінника, щоби той на роботі взяв додатковий відгул, адже бабусі не переконати й таки доведеться відвезти її в село, а заодно і всім дружно город засіяти-засадити, то почув дуже різку відповідь:

– А мені по барабану бабині грядки. Ми в суботу з колегами на риболовлю їдемо.

І це той Петрусь, рідний бабин онук, якого вона випоїла тепленьким молочком! Машина у нього, звісно, вже давно відремонтована. Тому й відвела Соня погляд, коли Катерина вкотре запитала про це. Навіщо їй серце тривожити?

Світ не без добрих людей. Микола вже домовився, що сусід найближчим часом відвезе їх усіх до села – там вони і город посадять. А на літо курчаток мамі куплять і щодня телефонуватимуть, аби знати, як вона, який у неї тиск і чи цукор у нормі.

А Катерина втиратиме солоні сльози, розмірковуючи, хто ж їй тепер рідніший і від кого чекати рятівне горнятко води: від тієї, котру народила і над колискою якої ночей не досипала, чи від тієї, котру вона колись так неохоче прийняла до своєї сім’ї. Боляче й гірко старенькій, бо відповідь очевидна.