Хотів сина, а має дві доньки.

Скільки чула подібних історій, але ніколи не думала, що таке трапиться і зі мною. Я в шлюбі уже 6 років. Вважала, що мені дуже пощастило з чоловіком. Познайомилися ми ще в університеті, Сергій був на три роки старший за мене. Коли ми одружилися, я закінчувала п’ятий курс, а чоловік вже працював на одній дуже солідній фірмі.

Дуже швидко у нас з’явилося і власне житло, і власний автомобіль. Та з перших днів Сергій не переставав мені твердити, що у справжнього чоловіка має бути син. Та з природними процесами не вступиш в суперечку – через рік після весілля у нас народилася донечка. Чоловік спочатку був дуже засмучений, що не вийшло відразу спадкоємця, та потім ніби відлягло. Ми віджартовувалися, що спочатку народили принцесу, а потім можна і про принца подумати.

Та лікарі в найближчі кілька років забороняли мені думати про дитину. Я боялася сказати про це чоловікові, але потім наважилася – і знову відчула холод нерозуміння з його сторони.

З часом все заспокоїлося, наша донечка підростала, ми продовжували жити звичним життям.

В турботах про дитину я і не помітила, як змінилася поведінка мого чоловіка. Він пізно повертався з роботи, був постійно задуманий, ніби чимось спантеличений. Телефон не випускав з рук, при дзвінку йшов розмовляти в іншу кімнату. Коли ж я, все-таки, запитала, що з ним, чоловік виправдовувався великою кількістю роботи і сильною втомою.

Якось я залізла на антресолі, щоб забрати одяг, який вже був малий на нашу донечку і віддати його своїй сестрі, яка також чекала дитину. Відкривши дверцята, я помітила, що одяг зник. Я не знала, що думати – чоловік не міг викинути їх, адже там зберігалися тільки найкращі, найдорожчі дитячі речі.

Коли Сергій повернувся з роботи, я запитала його, де дитячий одяг. На що він мені відповів, що віддав його своїй співробітниці, мовляв, нам і так його не треба, адже одяг то для дівчинки, а у нас наступним обов’язково буде хлопчик.

Я, ніби щось відчуваючи, уточнила, яка саме співробітниця зараз в щасливому очікуванні. Сергій відповів, що Наталя. – Дивно, – подумала я, – Я і не знала, що Наталя вийшла заміж, чи більше, чекає дитину.

До цієї розмови я може більше ніколи б і не повернулася, якби через кілька місяців я не зустріла цю саму Наталю з немовлям в поліклініці. Оскільки ми були знайомі, я підійшла до неї привітатися, і отетеріла, коли на карточці, яку жінка тримала в руках, я прочитала: “Іваненко Маргарита Сергіївна”.

Іваненко – було прізвище самої Наталі, а от Сергіївна наштовхувало мене на не дуже приємні думки. Всім своїм жіночим єством я відчула, що донька Наталі є донькою мого чоловіка.

Я не пам’ятаю, як дійшла додому. Свого чоловіка в дверях я зустріла фразою: – Я все знаю про твою позашлюбну доньку. Як ти міг?

Відповідь чоловіка мене вразила: – Я думав, що буде син.

Такого цинізму я стерпіти не змогла, почала збирати валізи, щоб назавжди зникнути з життя цієї огидної тепер мені людини.

Їхати мені було нікуди, тому перший вечір я переночувала у давньої подруги. Через кілька днів я зняла для себе і доньки квартиру. Чоловік щодня телефонує, просить повернутися, хоча б заради дитини. А я ще не вирішила, чи хочу я такого майбутнього для себе і своєї доньки.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.