Діти і старість.

Ця весна була по-особливо чудовою. Був теплий квітневий день, на подвір’ї з подружками гралася 8-ми річна Оленка, мама Уляна поралася від ранку на кухні.

На дворі було гамірно. Дівчатка гралися в гру «Дочки-матері». Уляна випадково підслухала їхню розмову. Оленка, її донечка, таким поважним голосом наказувала своїм дітям – лялькам Барбі, яких рядочком поскладала на лавочці під квітучою грушею:

-Ви – мої дітки, і тому завжди повинні мене слухати. Що мама сказала, те закон. Добрими маєте бути, гідними людьми повинні вирости, щоб в старості мені стакан води подати.

Уляна щиро розсміялася, бо в словах донечки впізнала свої. Це вона так завжди наказує своїх дочок: 12-ти річну Мартусю і 8-ми річну Оленку.

Жінка тихенько окликнула:

-Оленко, а йди но сюди. Я ось борщу гаряченького зварила. Віднеси бабі Одарці. Напевно, бiдолашна, сьогодні ще нічого не їла.

Оленка неохоче залишила свої ляльки, наказала їм сидіти тихо, взяла баночку борщу і побігла через дорогу до сусідки баби Одарки. Її рідна бабуся вже багато років була на заробітках в Італії, тому дівчинка дуже любила бабусю Дарку.

Шкодувала її, горнулася до неї, часом прибіжить на подвір’я, обніме бабусю, та дасть їй цукерку і каже, щоб ще приходила.

Надворі вже був полудень, в хаті баби Дарки було чисто і охайно, Уляна часто навідувалася до 90-річної сусідки допомогти їй по господарству. Дівчинка окликнула бабусю, та ще лежала в ліжку.

-Бабцю, вам тут мама смачненького борщику передала.

Оленка швиденько накрила стіл, поставила перед бабцею тарілку з борщем і дивилася, як та жадібно сьорбає сусідський борщ, розмочуючи в ньому кусок черствого хліба, якому було вже днів зо три.

Старенька побачила, що дитина уважно придивляється до неї, на очі набігли сльози:

-Дякую тобі, дитинко,- повитиравши в рушничок лице, нарешті промовила бабуся. І мамі спасибі передай – такого смачного борщу я ще зроду не їла, – намагалася піджартувати старенька, та з очей уже рясно текли сльози.

Розчулена Оленка прибігла додому:

-Мамо, а чому бабуся Дарка сама живе? У неї що, дітей не було.

-Чому ж не було, було – аж троє. Старшого сина уже на цій землі нeмає, а два молодші багато років назад виїхали до Америки. Так жодного разу додому і не повернулися. От стара Одарка і хазяйнує сама, якби не сусіди, давно б пропала жінка. Останнім часом вона зовсім немічною стала.

Оленка попленталася до своїх ляльок і настільки це можливо, зовсім по-дорослому до них сказала:

-Тільки спробуйте мені поїхати до Америки. Я вам покажу…

Зранку село облетіла новина – не стало баби Одарки. На телефон Уляни прийшло дивне повідомлення: «Проведіть гідно маму в її останню путь, зробіть все, як належить. Гроші я надіслав. Ось рахунок. Дякую. Алекс»

Син баби Одарки, Олександр, якому хтось уже сповістив про те, що не стало матері, прислав гроші.

-Хоч щось. І то добре, – Уляна пішла на почту, щоб отримати переказ.

Оленка підійшла до своїх ляльок, які і досі були на лавці. «От тільки спробуйте мені поїхати в ту Америку…».