Дочка голосно сварилась,

Аж по хаті ішов дзвін.

Зять притих біля віконця.

Сердився, напевно, він.

За столом сиділи внуки.

Їм не зрозуміти,

Що хотіли від бабусі Її рідні діти.

Виявляється, тарілку

Нечаянно розбила,

Коли кухню прибирала

І посуду мила.

— Вона дорого коштує,

– Сказала їй дочка.

Як будеш себе так вести,

Підеш до синочка.

Там невістка тобі скаже,

Де зимують раки.

І тоді у тебе будуть

Припадку ознаки.

Послухала це бабуся.

Голову схилила.

А колись же була дочка

Добра, щира, мила.

Витерла сльозу бабуся.

Звернулась до Бога:

– Зроби, Господи, все так,

Щоб дочки дорога,

Була легка, не терниста.

Квітами цвіла.

Доля щастя і достаток

Щоб її дала.

Забери мене до себе.

В світлі небеса.

Де в раю пташки співають.

Тиші є краса .

Що тепер із мене взяти ?

Усім я мішаю.

Дай носки лиш дов’язати

– Прошу і благаю.

Дочка мерзне дуже в ноги.

Мерзнуть і онуки.

Хочу трохи їх зігріти

До нашої розлуки.

За вікном місяць світив.

Кожний думав за своє.

Ніхто в домі не цінив

Що бабуся поруч є.

Помолилася бабуся.

Усміхнулась усім ніжно.

(Буде каятися дочка,

Та буде вже пізно, пізно..

З мережі інтернет