Моєму сину Миколі вже тридцять років минуло, а він все ніяк наречену не міг собі знайти. Я вже майже втратила надію онуків поняньчити.

Микола дуже багато працював, добре заробляв, допомагав матеріально нам з чоловіком. Якось син сказав, що їде з другом на море, я лише щиро пораділа за нього, бо йому і справді треба було відпочити.

Десь приблизно через тиждень відпочинку, син подзвонив і обережно почав розмову:

– Мамо, ти знаєш, я тут одну дівчину чудову зустрів…

Я відразу стривожилася:

– Що за дівчина?

– Її звати Галинка, і вона неймовірна: гарна, добра, ніжна, порядна … Мамо, я думав, що таких вже немає…

Я ще ніколи не чула, щоб Микола ще так про когось говорив, тому зрозуміла, що син закохався. На одну хвилину я навіть зраділа за сина, але коли почула, що його обраниця – сирота, яка в кіоску морозивом торгує, прийшла до тями. У мене аж руки затремтіли.

Мій син має хорошу роботу, дві освіти, знає дві іноземні мови – і як йому має бути пара продавщиця морозива, мені в голові не вкладалося.

Ввечері я про все повідомила чоловіку, та він суворо наказав мені не втручатися. Цю звістку він сприйняв добре, мовляв я ж завжди мріяла про невістку, про онуків. Я не знала, як же йому було пояснити, що не про таку я мріяла …

Тут чоловік гримнув на мене:

– Ти ж її навіть не бачила, а вже висновки зробила. Давай почекаємо, приїдуть, поговоримо.

Син приїхав один, дуже щасливий, сказав, що Галина приїде через кілька тижнів, має закінчити роботу.

А на наступний день страшна звістка залетіла чорним вороном в нашу хату – в одну мить не стало нашого сина… машина… швидкість…

Я не пам’ятаю як я все пережила, все було як в тумані. Добре, що хоч рідні підтримали, чоловік тримався, але йому теж було дуже важко, я знаю …

Я не розуміла, для чого тепер мені жити, я втратила сенс життя.

Час минав час, але легше не ставало. Ми з чоловіком просто проживали ще один день за звичним розкладом.

Через місяців три в наші двері пролунав дзвінок, я відчинила, і на порозі побачила дівчину. За описом сина я здогадалася, що це була Галина.

Вона запитала, чи Микола вдома, бо уже три місяці, як від нього немає жодної звістки.

Я розридалася і пояснила дівчині ситуацію. Не знаю, скільки часу ми, обнявшись, вдвох плакали, але потім Галина повідомила мені несподівану новину: вона чекає дитину від Миколи!

Якраз в кімнату зайшов чоловік. Ми обоє переглянулися, до кінця не вірячи у те, що чули.

Дівчина почала виправдовуватися:

– Якщо ви не вірите, я згодна на експертизу!

Тут мій чоловік лагідно взяв її за руку і заспокоїв:

– Галинко, про що ви говорите, яка експертиза?. Ви – наша невістка, мати нашого майбутнього онука, зараз ми накриємо стіл, вам з дороги треба щось поїсти.

Так в нашому домі з’явилася сирота Галинка, яка стала нам не невісткою, а донечкою. А через пів року у нас народився чудовий хлопчик. Він такий схожий на нашого Миколу, немов дві краплі води.

Ось так ми тепер і живемо вчотирьох. Поява онука надала нам нових сил. Звичайно, біль втрати ще часто нагадує про себе, але нам тепер є для кого жити! Життя продовжується…

Фото ілюстративне, з вільних джерел.