Лариса завжди мріяла про багате життя. Ще зі студентських часів активно шукала того, хто зможе його забезпечити. Отак і познайомилася з директором чималого виробництва, який дружив з деканом факультету, на котрому вона навчалася.

Побачивши солідного чоловіка, який частенько зустрічався з деканом, Лариса одного разу попросила підвезти її. І так мило посміхалася, що Іван Петрович погодився. А дорогою запросив на каву спритну красуню, яка своєю поведінкою натякала на те, що вона хотіла б провести з ним вечір.

Іван Петрович, якому було лише 42 роки і який був не проти закрутити черговий лямур, охоче погодився. Тим більше, що дружина чекала дитину і вони вже два місяці як були без інтиму.

– О, це було щось неймовірне! – прошепотів чоловік, коли вони вже лежали на широченному ліжку в готелі на околиці міста. – Крихітко, ти просто дивовижна!

– І ти також, – посміхнулася Лариса і поцілувала його в губи. – Коли ми ще зустрінемось?

– Ну, думаю, що завтра, – промуркотів чоловік.

Так вони стали зустрічатися. Їздили в ресторани, де вечеряли, спілкувалися. Чоловік зауважив, що дівчина, попри юний вік, доволі розумна, начитана і цілеспрямована. До того ж вона була зовсім позбавлена будь-яких комплексів, тому його тягнуло до неї наче магнітом. І вони проводили все більше часу разом.

Іван купував їй дорогий одяг, давав гроші на спа-салони, косметику і відпочинок за кордоном. Так продовжувалося, поки дівчина не закінчила навчання. А тоді він взяв її до себе секретаркою.

– Добре, коли вона під рукою, – розповів якось Іван Петрович своєму партнеру по бізнесу. – І документи підготує, і каву приготує, і до решти завжди готова. Ну, звісно, я її утримую. Даю грошики на всілякі потреби і забаганки.

– Ну так, хто замовляє музику, той і музикам платить, – погодився Артур Едуардович.

– За таку музику я готовий гарно платити, – хтиво посміхнувшись, мовив Іван Петрович, якому нещодавно виповнилося 50.

Минули роки. Лариса і далі була коханкою шефа і виконувала різноманітні його забаганки, вона систематично відвідувала спа-салони, стежила за харчуванням, аби не набрати зайвої ваги. Однак після 30 почала все частіше задумуватися над тим, що чекає її далі.

– Бути коханкою підстаркуватого діда не хочу, – жалілася подрузі Ніні. – Бо він вже таке в ліжку вимагає, що то просто капець.

– Ого! – здивувалася Ніна. – А що ж він хоче таке, що ти не зможеш?

– Справа не в тому, чи зможу, а у тому, що не хочу. І взагалі мені все це набридло. Хочу мужчину, який мене буде кохати, а не використовувати задля власних втіх.

– Любові хочеш?

– Так, хочу, – зітхнула Лариса. – Чоловіка. Аби вранці прокидатися в його обіймах. Дітей хочу. Хочу готувати свинину з чорносливом, пекти пиріжки і торти.

Проте свої мрії вона тримала десь далеко в душі і вечорами продовжувала виконувати забаганки шефа. Так тривало доти, поки на підприємство на роботу водієм Івана Петровича не взяли Германа.

Молодий накачаний чоловік наче зійшов із обкладинки модного журналу.

– Ого! – тільки й подумала Лариса, вперше побачивши його. – Оце-то красень! Дивно, що водієм пішов працювати. Тут явно щось не те.

Минали тижні за тижнями, і жіноча частина колективу, яка з приходом на роботу Германа, кинулася всіляко його зваблювати посмішками, підморгуваннями, запрошеннями на каву або пообідати разом, все більше дивувалася. Ще б пак! Цей красень їх усіх ігнорує. З усіма ввічливий, посмішок і загравань наче і не зауважує, на усі запрошення відповідає відмовою.

– Ти не зауважив, що твій водій доволі дивний? – запитала якось Лариса у свого коханця. – Мовчазний такий.

– А він кермо крутити повинен, а не базікати, – відповів Іван Петрович. – А свою роботу він знає добре, тому все окей. Ходи-но сюди, моя лялечко! Зараз ми з тобою тут таке влаштуємо! До речі, я придбав тобі путівку в Емірати. Поїдь, відпочинь, а то ти останнім часом якась втомлена дуже.

Минуло ще декілька місяців. Одного разу Івана Петровича прихопило серце і його забрала «швидка». Лариса, вийшовши з роботи, вирішила пройтися парком, в якому дуже любила гуляти. Йдучи поміж дерев, незчулася, як ззаду підійшов невідомий і, вихопивши сумочку з її рук, кинувся навтьоки.

– Допоможіть! – закричала вона.

А далі все відбувалося наче в кінофільмі. З-поміж дерев вибіг великий собака, який кинувся навздогін грабіжнику. За ним з’явився Герман, який буквально за лічені хвилини повалив її кривдника на землю і заломив йому руки за спину.

– Ларисо, викликайте поліцію, – сказав до неї. – От яка наволоч – працювати не хоче. А грабувати людей залюбки.

За пів години правоохоронці забрали грабіжника у відділення, попередньо взявши покази у Лариси та Германа.

– Ну от і все, – мовив Герман. – Може, підемо на каву? Бо й вам потрібно заспокоїтися і Баксу трохи відпочити – він сьогодні вже й так набігався достатньо.

– Дякую вам, – прошепотіла Лариса. – Навіть боюся уявити, що було б, якби не ви.

– А давай на «ти», – сказав він і подивився їй прямо в очі. – Ти така красива і така сумна.

У кафешці вони пили гарячий шоколад із корицею. Герман розповів про те, що свого часу був тренером у фітнесклубі, але через суперечку із власником пішов звідти. Розпочав власний бізнес, однак він прогорів. Тож довелося піти працювати водієм.

– А вчора подзвонив новий власник фітнесклубу і запрошує повернутися назад на роботу, – розповідав він. – Тому сьогодні написав заяву на звільнення.

Коли почався дощ, вони зайшли перечекати його в квартиру Германа, який жив неподалік. Він приготував смачну вечерю, відкоркував пляшку хорошого вина, увімкнув камін. Розмовляли про життя, розповідали одне одному про себе. Було далеко за північ, коли він її поцілував. Вона відповіла на його цілунок, і тієї ночі вони стали близькими. А через півтора місяця Лариса дізналася, що чекає. Того дня розпочалося її нове життя – з Германом, який став її чоловіком і з яким вони разом з нетерпінням чекали народження синочка.

– Я наробила стільки помилок у житті, – розповідала якось вона Ніні. – І щиро дякую Богу, який дав можливість розпочати нове життя поруч із коханим чоловіком.

Фото ілюстративне з вільних джерел