Ми з чоловіком ніколи не могли й подумати, що наші діти будуть нас звинувачувати в нестачі уваги. Звичайно, коли вони були малі, а потім молоді, то нам не завжди вдавалося проводити з ними час, тому що ми часто з чоловіком працювали, проте при першій можливості ми завжди були з ними.

Однак зараз, коли наші діти виросли, вони не хочуть з нами спілкуватися. У привід такого рішення вони ставлять той факт, що ми тепер їм не потрібні, так само як і вони не були потрібні нам в дитинстві.

Це дуже дивно чути від своїх дітей. Багато матерів, з якими я спілкувалася, підтримують мене і розуміють дуже і говорять мені, щоб я спробувала заспокоїться і мислила холодно. Однак хіба можна мислити холодно, коли власні діти не хочуть зі мною навіть розмовляти?

Діти моїх подруг ніколи ні в чому подібному не звинувачували ні їх самих, ні їх чоловіків, своїх рідних батьків, адже самі вже дорослі і розуміють скільки потрібно сил та здоров’я, щоб виростити дітей.

Вони усвідомлювали, що якби батьки не залишали їх в дитинстві, то ті просто б не вижили. І вони вдячні їм за це, тим більше що в підсумку все вийшло настільки добре, що в грошах ніхто в родині не потребує.

Насправді хвилюватися менше від цього менше я не стала. Навпаки, я часто обговорюю це з чоловіком і сумую про минуле, коли все було добре. Він теж жалкує про події, але не впадає у відчай і каже мені про необхідність рухатися далі.

У глибині душі я знаю, що він має рацію. Однак хіба можна просто так взяти і почати все спочатку?

Адже це власні діти, яких я ростила протягом 20-ти років. І тепер цей час просто пропав, ніби його й не було: ні вдячності, ні розуміння, ні допомоги від власних дітей. У мене немає хорошого результату свого материнства.

І хоча я отримую підтримку від своїх родичів та друзів, матері з батьком і просто знайомих, які знаю про мене, цього замало. Єдине, чого мені дійсно хочеться, – це визнання своїх дітей. Часом я тільки і думаю про те, щоб знову побачити їх і заговорити з ними. Але діти навіть бачити мене не хочуть.

Ми з чоловіком просто не розуміємо яке виправдання їм ще надати, щоб вони нас пробачили. Так, ми не приділяли їм увагу в дитинстві і їх молодості і повністю визнаємо свою провину, проте це не означає, що нас потрібно ігнорувати.

Ми дуже багато працювали, чоловік взагалі рідко бував вдома, бо працював на двох роботах, а я приходячи після роботи, сама не могла встигнути всі зробити.

А батьки нам наші зовсім не допомагали, ми самі крутилися, як могли. Невже вони б поступили зі своїми дітьми інакше? Сумніваюся, кожен би на нашому місці вчинив також. Я не виключаю, що деякі б люди знайшли способи проводити час з дітьми і працювати, але це швидше виняток, ніж буденність.

Загалом, не знаю як буду жити далі, але я не перестану намагатися налагодити контакт зі своїми рідними дітьми. Все-таки це єдине важливе, що залишилося у мене в житті, заради чого, я й досі живу.

Джерело