Якось нещодавно я зустріла свою хорошу шкільну подругу Марічку. Ми не бачилися більше 20-ти років. Ще у школі ми з нею гарно дружили і були зовсім нерозлучні. Після закінчення навчання ми роз’їхалися в різні міста по університетам і втратили між собою зв’язок.

Зустрівшись в цей раз, ми з нею були шалено раді бачити одна одну. Відразу пішли посидіти в найближче маленьке, але затишне кафе. Для розмови у нас було так багато тем, що здавалося ми з нею все ніяк не наговоримося ніколи. Замовивши собі каву та невеличкі тістечка, ми проговорили з нею до самого закриття закладу.

Як виявилося, у подруги все склалося в житті дуже добре. У неї прекрасна кар’єра, дуже забезпечений чоловік, власник великої компанії, двоє чарівних доньок, гарненьких дівчаток, які вже закінчують університет. Вона сама дуже молодо виглядає. Відразу помітно, що чоловік любить її і весь час добре піклується про неї.

Я ж розповіла їй про своє життя. Що чоловік вже кілька років не працює, все ніяк не може підібрати для себе хорошу роботу. А двоє синів-підлітків зовсім не хочуть вчитися, а про те, щоб вступити на навчання взагалі чути не хочуть, кажуть, що і без цього якось проживуть. Ось і доводиться мені самій всіх тягнути і працювати на кількох роботах, щоб ледве кінці зводити.

Почувши подробиці мого непростого життя, Марічка була просто безмежно обурена поведінкою мого чоловіка. Її докори на мою адресу були справедливі. Вона довго читала мені моралі, що не можна так байдуже до себе ставитися. Якщо ти сама себе не поважаєш, то чому хтось повинен ставитися до тебе з повагою?

Тим часом Марічка, висловивши все, що вона про мене думає, почала придумувати, як виходити з цієї ситуації, що склалася в моєму житті. Якщо все залишити, як є, то десь вже через 5 років мене буде зовсім не впізнати.

Думали-думали і Марічка таки щось надумала. Її пропозиція зводиться до наступного: я кидаю чоловіка-ледаря, дітей залишаю з батьками і їду за кордон на роботу. Згодом там познайомлюсь з нормальним чоловіком і буду жити по-людськи. А хлопців потім заберу до себе. Там буде і навчання для них і гарна робота після.

Звучить це все дуже шикарно та красиво. Але більшого я в цьому нічого не бачу. Як то кажуть: добре там, де нас немає. Але подруга наполегливо просила від мене рішучих дій, поки пізно не стало, я бачу, що вона щиро хоче для мене добра. Розповіла, що одна її знайома таким чином собі хорошого чоловіка знайшла і живе тепер з ним приспівуючи, давно вже забувши про бідне життя.

Знаєте, дуже хотілося б такого результату і мені. Але, скільки наших жінок їде за кордон в пошуках кращого життя? А скільки з них знаходять там саме те, для чого поїхали? Ото ж бо й воно! Везе там лише одиницям.

В казку завжди легко повірити, але як би потім не було важко з неї вириватися. Подруга не хоче слухати мої міркування. Стверджує, що всі наші проблеми йдуть з голови. Ось те, про що ми думаємо, то в підсумку і отримуємо. А якщо думати про прекрасне, то його і притягуємо.

Я не знаю, на яку сторону правильніше встати. Сама розумію, що довго в такому режимі не протягну, але й ризикувати не хочу. А з іншого боку, хто не ризикує, той і життя хорошого не побачить!

Мені зараз як ніколи потрібен розумний погляд збоку і слушна суттєва порада. Можливо відпишуть жінки, які працювали за кордоном, щось мені порадять, розкажуть, як нашим українкам живеться там, і чи багато жінок знаходять за кордоном своє щастя жіноче.

Чи варто розлучитися, хлопчиків залишити на мою маму, а самій відправитися на заробітки і пошуки кращого життя за кордон? Буду дуже вдячна будь-якій допомозі і прикладу. Адже так хочу змінити життя, бо дуже втомилася вже від такого існування.

Джерело