Валя сиділа в маленькій темній кімнаті з дуже важко атмосферою. Навпроти неї сиділа циганка, яка розкинула карти. Чому жінка пішла до ворожки, вона і досі не знає.

– Не слухай чоловіка, прислухайся до свого серця і роби так, як воно тобі каже, – промовила циганка-ворожка. – А твій чоловік потім все зрозуміє і у вас все буде добре.

Вийшовши з цього похмурого місця, ноги жінки чомусь понесли її до сірого будинку – це був інтернат, де Валя стала уже частим гостем. Тут жінку вже всі знали, тому не питали, до кого вона прийшла. Валя зайшла в кімнату, де гралися трирічні діти. До неї відразу кинулися двоє – хлопчик і дівчинка:

– Вая, ти за нами приїхала? – запитала маленька Вікторія.

– Так, але лише на вихідні.

– Ми знаємо, – сумно додав братик Вікторії, Володя. Дітки були двійнятами братиком і сестричкою.

Заповнивши відповідну анкету, Валя з дітками поїхали додому. Всю дорогу вони щось весело їй щебетали. А Валя думала, що зараз казатиме чоловікові.

Але, прийшовши додому, знайшла на столі записку: “Валічка, я поїхав у відрядження на добу. Не зміг додзвонитися. Не скучай”. Валентина глянула на телефон і жахнулася – вісім пропущених дзвінків від чоловіка.

За мить хтось подзвонив у двері. Прийшла свекруха. І тут Валя злякалася не на жарт, адже свекруха нічого не знала про те, що Валя хоче усиновити дітей.

Та Валя вирішила не брехати, і коли свекруха запитала, хто ці діти, Валя відповіла правду. Та на превелике здивування жінки, свекруха ніяк не відреагувала, навпаки, запропонувала нагодувати дітей домашніми пельменями, запросивши Валю з дітьми до себе в гості.

Вдома, поки діти ласували смачною домашньою їжею, свекруха розпочала з Валентиною серйозну розмову.

– Валю, а ти назавжди хочеш їх забрати? – запитала вона.

– Так, – тихо сказала Валя і опустила голову.

– А Віктор що на це каже?

– Каже, що це велика відповідальність і наразі боїться. А мені їх шкода. Діти вже рік в дитячому будинку, вони більше не можуть чекати.

І тут свекруха ошелешила Валю:

– Я підтримую твоє рішення. Дітки гарні, справа добра. Нічого не бійся, якщо що, я допоможу переконати Віктора.

Валя здивовано дивилася на неї.

– Не дивися на мене так. Я добре знаю, що таке дитина з дитбудинку. Це дуже важко. Але якщо все правильно зробити, то все вийде, – сказала свекруха.

Валя не зрозуміла, а свекруха продовжила:

– Віктор, мій син, а твій чоловік, також з дитбудинку. Я усиновила його, коли йому було два з половиною рочки. Як побачила його за огорожею на майданчику, прикипіла до нього усім серцем. Відразу зрозуміла, що це мій син, – пояснила вона.

Валя сиділа, як вкопана, намагаючись осмислити, що сказала свекруха.

– Я ніколи нікому не розповідала цього. Тільки тобі. Віктор теж не знає. Ти не переживай, мій син – хороший. Він прийме цих дітей, як рідних.

Валя нічого не говорила, тільки кліпала очима і кивала головою на знак згоди. Повернувшись з дітьми додому, вона почувала себе щасливою.

В неділю з відрядження повернувся Віктор. Він, звісно, здивувався, що вдома чужі, незнайомі діти. Але коли жінка йому випалила правду в лице, він спокійно її сприйняв і пішов бавитися з дітьми, знайомитися, так би мовити.

Через два місяці Володя і Вікторія жили у прийомній родині Валі і Віктора. Чоловік сам запропонував їх усиновити. А свекруха тішилася, що має такого гарного сина і таких гарних онуків. А головне – таких рідних…

Автор Галина Ярема

За матеріалами журналу “Неймовірні історії життя”

Фото ілюстративне, з вільних джерел.