Ми з чоловіком одружені майже вісім років, а наші батьки так досі і не познайомилися. Це може виглядати дивно, але так вже склалося.

Коли ми з Борисом вирішили одружитися, мої батьки були шоковані моїм вибором. Моя мама завжди вважала, що вибирати собі пару треба «в своєму колі».

Я виросла в інтелігентній сім’ї, як мене називали всі «професорська онука». Мій батько – серйозний бізнесмен, мама – лікар. Вони самі багато чого досягли в житті і в мене багато вкладали. Тому, коли я познайомилася в інституті з Борисом і закохалася в нього, а згодом оголосила, що виходжу за нього заміж, я цим дуже розчарувала своїх батьків.

Справа в тому, що Борис із звичайної робітничої сім’ї. Його батьки все життя пропрацювали на заводі і є дуже простими людьми. Вони говорять все напряму, що їм в голову прийде. У них і мрії прості, межа їх бажань – купити шкіряний диван в зал. В кіно і театри не ходять, книжок не читають. Дивно, як в такій сім’ї Борис виріс таким інтелектуалом.

На моє весілля мої батьки не прийшли, заявивши, що цей шлюб, мабуть, ненадовго. У підготовці весілля вони теж не брали участі. Саме в той день, коли я виходила заміж, мої батьки зібралися у закордонне відрядження, ніби то по роботі.

Мені було прикро, але я розуміла, чому все так відбувається, і розуміла, що мені треба вибирати – батьки чи чоловік. Я вибрала Бориса.

Після весілля батьки зі мною майже не спілкувалися, а відсторонено спостерігали, що з цього вийде.

Та всупереч  усім сподіванням і негативним прогнозам, наш шлюб виявився довготривалим і досить вдалим. З нами батьки якось потрохи почали спілкуватися, особливо після народження внуків, а між собою – навіть не починали, бо вони і досі незнайомі, хоча і пройшло вже майже вісім років.

Свати бачили один одного хіба що на фотографіях. Ми неодноразово робили спроби їх примирити і познайомити, але все марно. Ні ті, ні інші не горять бажанням бачитися і родичатися.

Моя мама відмовлялися навідріз від знайомства – мовляв, навіщо нам це потрібно, про що ми будемо з ними розмовляти. І я перестала робити спроби. І так вийшло, що я спілкуюся лише з своїми батьками, а Борис – лише з своїми.

Ми навіть дні народження дітей святкуємо двічі – спочатку для одних батьків, а потім – для інших. На свята заїжджаємо спочатку до одних, потім – до других. І ніякого просвітку в цій ситуації не видно. Ми вже навіть почали звикати.

Але я і досі не можу з цим змиритися. Не можна ж бути такими бути! Ми ж восьмий рік уже разом! І онуки спільні! Ми ж родичі! Хоча б познайомитися треба обов’язково! Та поки-що це неможливо, зламати цю стіну непорозуміння мені не під силу.