Той день я запам’ятаю на все життя. Це був день народження мого чоловіка. До нас в гості прийшли лише найближчі люди, ми дуже гарно посиділи. Я дякувала чоловікові за майже двадцять років щасливого сімейного життя. У нас уже майже дорослі син і донька – що ще треба для щастя.

Ми з Вадимом одружилися в пізньому віці, нам обом було тридцять років, кожен з нас уже робив свідомий вибір. П’ятдесят – чудовий вік, коли діти нарешті виросли і можна трохи пожити для себе.

В той вечір Вадим був у чудовому настрої, багато жартував і приймав щирі привітання гостей. По закінченню свята ми з дочкою вирішили провести свекра додому. Чоловіка залишили вдома, він трохи хильнув зайвого, тому ми вирішили, нехай іменинник відпочине. Нас не було приблизно годину і я подумала, що чоловік за цей час вже ляже спати.

Коли ми повернулися додому, побачили, що Вадим заснув прямо перед комп’ютером. Напевно, приймав привітання з нагоди дня народження, – подумала я.

Ноутбук був відкритий, я проходила мимо і випадково прочитала «я тебе люблю»… Мені в очах потемніло. Я підійшла ближче, щоб зрозуміти, що ж то за таке листування.

Чоловік писав ці слова своїй колезі по роботі – Іванні. Я заочно знаю її, чоловік розповідав, що їй сорок років і що вона ніколи не була заміжньою. А от про симпатію до неї він чомусь не сказав…

Я цього не хотіла, але сильно розплакалася. Згадала слова батька, який був проти нашого з Вадимом шлюбу, вважаючи, що цей чоловік мене щасливою не зробить. Двадцять років мені вдавалося доводити протилежне, але зараз я зрозуміла, що батько мав рацію.

Ми з Вадимом пережили дуже багато, відразу після весілля Вадим дуже сильно захворів і я, практично, його виходила. Тоді лікарі казали, що це – диво, і що він народився другий раз.

Ми змогли подолати все. Вадим завжди любив повторювати, що якби не я, він не знає, що б з ним було. Він постійно дякував мені за підтримку, любов і турботу. І, виявляється, брехав .

В цей час на кухню забігла наша донька, вона побачила, що я плачу, і кинулася до мене з розпитуваннями. Я зібрала сили і розповіла їй, що сталося. Донька була ошелешена. Вона підійшла до ноутбука і почала читати всю переписку. Знаю, це було негарно, але ми обоє були збентежені і ошелешені. З листування стало зрозуміло,що зв’язок мого чоловіка з колегою по роботі триває вже кілька років.

Віка мовчки дістала свій телефон з кишені, і зробила знімок листування. А потім вона написала повідомлення Іванні: “Ми все знаємо. Якщо ви його так любите – то забирайте собі.” І знову сфотографувала.

Я не зовсім розуміла, що робить дочка, але повністю довірилася її діям. Фото вона відправила чоловікові. Мене ж вона обняла і сказала: “Мамо, ти сильна, ти зможеш це пережити. А ми з братом завжди будемо поряд.”

Вранці чоловік почав збирати речі. Він не вибачався і не просив пробачення. Ми мовчали. Коли він проходив повз нас, то затримався на мить. Я не хотіла дивитися на нього, тому відвернулася до вікна. Віка викликаюче посміхалася, але в її очах стояли сльози.

Вадим пішов назавжди. Здається, Іванна лише чекала слушного моменту. Я досі не можу повірити, що ось так просто, в одну мить може зруйнуватися сім’я. Як після такого вірити чоловікам? Двадцять років разом. Красиві жести і слова. А в підсумку – розлучення. Мені лише п’ятдесят, як жити далі…