Я п’ятнадцять років прожила з своїм чоловіком. За цей час ми пережили багато всього разом. Зустрілися ми зовсім молодими і тоді я вважала, що мені дуже пощастило.

Мій чоловік з дуже багатої і заможної родини, закінчив інститут. А я – звичайна дівчина з села, яка вчилася в училищі на пекаря-кондитера. Нас об’єднувало почуття любові, тому ми не звертали увагу на велику різницю у наших соціальних прошарках.

Ми одружилися, але батьки Антона мене не сприйняли. Вся його рідня була впевнена, що дівчина-провінціалка зазіхнула на їхню квартиру в центрі міста.

Відразу після весілля Антон влаштувався на роботу по спеціальності – інженером в інститут, а я працювала в пекарні. Також я завжди приймала приватні замовлення на випічку тортів. Все це я робила ввечері, після роботи, у мене добре виходило, клієнтів було багато.

Коли народився син, працювати мені стало важче, але я почала пекти по ночах, коли сина вкладала спати. Я дуже хотіла допомогти чоловікові, разом у нас все виходило, ми навіть на квартиру почали по-маленьку відкладати.

Антон не багато заробляв в своєму інституті, тому якось ввечері я запропонувала чоловікові спробувати відкрити невеличкий власний бізнес. Ми відкрили власну пекарню. Спочатку це був невеличкий ларьок, потім ми винайняли більше приміщення, а через два роки у нас вже була наша власна мережа пекарень по всьому місту.

Чоловік мені не міг надякуватися, дуже швидко він став на ноги і паралельно з пекарнями почав впроваджувати інші бізнес-проекти. Я чим могла, допомагала чоловікові.

Антон розмахнувся, ще більшу квартиру купив. Родичі його за цей час, зрозуміли, що мені їх добра не треба було, і змінили думку про мене, а свекруха, взагалі, золота жінка, вибачення попросила, що відразу не розгледіла і не прийняла мене.

Якось чоловік прийшов з роботи і за вечерею ошелешив мене, що хоче, щоб я народила йому ще доньку. Я вагалася, бо сину нашому вже виповнилося тринадцять років. Але потім подумала, а чому б і ні.

Я чекала дитину, а чоловік, як я думала, працював за двох, тому весь час пропадав на роботі. Але, одного разу, я приїхала від мами додому і  зрозуміла, що в нашу квартиру мій чоловік приводив іншу жінку. Я зібрала речі і поїхала до свекрухи, порадитись, як жити далі, все їй розповіла, як є.

Свекруха мені порадила не гарячкувати, трохи пожити у неї, а коли чоловік одумається, тоді і вирішити, прощати його чи ні.

Антон прийшов до мене аж через тиждень. Практично з порогу він заявив мені, що йде від мене, і йому потрібно розлучення. Та, інша, також чекає від нього дитину.

Я сильно плакала, хоча і знала, що в моєму стані мені хвилюватися не можна. Чоловікові я дала розлучення, правда нас розлучили аж через рік. Весь цей час Антон жив з молодою дружиною, від якої у нього народився ще один син.

Я погодилась на розлучення, з умовою, що чоловік квартиру нам залишить, він собі ще заробить, а мені з двома дітьми жити десь треба, прогодувати я нас сама зможу, мені не вперше ночами працювати.

Я навчилася жити одна з двома дітьми. І що найцікавіше, не склалося у Антона життя з молодою дружиною, останнім часом він зачастив до нас. Все приїжджає, під приводом з дітьми побачитися, а у самого очі сумні-сумні, навіть шкода.

Я вже собі думала, ось якби він попросився назад, я б прийняла його, напевно, досі люблю, і не так вже і легко викреслити п’ятнадцять років свого життя. Але, він не проситься, просто приходить. Сам мучиться, і нас мучить … І що з цим робити?

Фото ілюстративне, з вільних джерел.