Ніхто з оточуючих не бачив схожості між Світланкою та її матір’ю. Особливо старалася сусідка тітка Нюра. Олександра – жінка яскрава, помітна, в плечах широка. Волосся – як у коня хвіст. А Світланка що? Мишеня. Худенька, волоссячко тьмяне, носик гостринкою. Ну точно мишеня. Така ж спритна – не впіймаєш.

– Ой, не в матір. Ой, не в матір, – говорила тітка Нюра, стоячи біля паркану і похитуючи головою.

– Мамо, а я твоя? – запитала раз маленька Світланка.

– Звичайно, моя! Ти моя і тільки моя найулюбленіша і єдина!

Схопила доньку і давай лоскотати і реготати. І Світланка слідом за нею тоненько заливається:

– Ой, мамо, лоскотно!

Потім років в тринадцять знову запитала. Нагулялась з подружками, прийшла додому – Олександра на ліжку лежить. У неї тоді проблеми вже почалися зі здоров’ям, головний біль дошкуляв. Лягла Світланка поруч, обняла матір.

– Мамо, а я твоя?

Олександра повернулася до неї:

– Ну звичайно, зіронько. Чия ж ти ще?

Потім за голову притягнула доньку до себе і губами до чола крізь ріденького чубчика притулилася. Так і лежали. Тільки у Олександри думки всякі в голові крутилися. Зрозуміла вона, звідки ноги у доньчиних питань ростуть.

…

– Здрастуй, Олександро, проходь. Ти у справі чи просто по-сусідськи?

– Та не знаю, як і сказати, тітко Нюро. Начебто і по справі.

– Ну тоді сідай – чай ​​будемо пити.

…

Важко носила Саша дитя. Довгоочікуване. А тому слухалася вона фахівців беззаперечно і берегла свій живіт, як найбільшу коштовність. Навіть від чоловіка пішла спати в іншу кімнату. У пам’яті живі ще були попередні невдалі спроби.

Майже доносила вже. Майже. А тут побачила чоловіка з іншою. Прямо на вулиці, здалеку. «Господи, – подумала. – Чому ж безсовісні такі. На людях за ручки тримаються. Мене ніколи так не тримав».

І схопилася за бік. Потім за якогось чоловіка вчепилася. Той відразу залементував:

– Швидку! Викличте хтось швидку!

Дивиться Саша, а до неї чоловік біжить…

Відкрила очі, побачила обличчя акушерки. Облизала засохлі губи.

– Хто у мене був?

– Тихіше ти. Не можна тобі поки вставати.

– Скажіть, хто у мене був.

– Дівчинка.

Коли Олександра вже могла вставати, в палаті з’явилася Олена – худенька, бліда вісімнадцятирічна дівчинка. Лікарі та медсестри чомусь дивилися на неї несхвально і поводились з нею холодно. Передачки Олені ніхто не носив.

А потім з уривків розмови між медсестрами, яку в коридорі підслухала, дізналася, що Олена від дитини відмовилася. Схопила одну з сестер за рукав:

– А хто у неї?

– Дівчинка, – здивовано відповіла та.

На наступний день прийшла до завідуючої.

– Я візьму цю дівчинку!

– З глузду з’їхали ?! Як ви собі це уявляєте?

Саша сіла на стілець перед нею, зціпила пальці.

– Допоможіть! Я вас благаю.

Від Сашиного погляду жінка застигла.

Потім, коли вперше взяла в руки згорток, сказала:

– Яка світленькая. Світланою буде.

Чоловік заявив:

– Чужу дитину не прийму.

Добре, що не продала в рідному місті батьківську домівку.

…

– Так ось ми зі Світланкою і приїхали сюди. Пізня вона у мене, бачите, тітко Нюро? – посміхнулася Олександра.

Тітка Нюра стиснула губи, подумала.

– Ти, Олександро, не переживай. Від мене жодна жива душа не дізнається.

– Та я не переживаю, тітко Нюро.

– Тьотю, мама у вас? – пролунало з сіней.

І тут же відчинилися двері.

– У мене, у мене. Бач, як за матір турбується, швидконога. Заходи, чаєм пригощу.

А потім Світлана раптом почала змінюватися. Волосся з білястого стало світло-русявим, зникла підліткова худощавість, і вся вона налилася, як яблучко. У ріст теж витягнулася. Приємна стала, усміхнена.

А в вісімнадцять Світланиних років Олександри не стало. Залишилася дівчина жити в материному будинку.

Якось сиділа Світлана біля вікна. Бачить: сусідка тітка Нюра йде, однією рукою за бік тримається, другою – за паркан. Вискочила з хати як була – в тапочках.

– Тьотю Нюро, що з Вами?

– Щось зле мені, Світланцю, присісти б. Ох, віддихатися не можу.

– Я в медпункт збігаю. Я швидко! – на ходу крикнула Світлана, посадивши сусідку на лавку.

Місцева фельдшерка організувала машину, і тітку Нюру відвезли в районну лікарню.

На наступний день Світлана прийшла її провідати. Тітка Нюра лежала на ліжку, накрита чистим білим простирадлом, і з задоволенням спостерігала, як Світлана викладає на тумбочку пляшку з домашнім морсом, велике червонобоке яблуко, чашку, мило.

– Я і окуляри Ваші прихопила, тітко Нюро, і почитати Вам ось принесла. Може, ще що треба? Ви скажіть, я завтра привезу. Як годують тут?

Тітка Нюра посміхнулася.

– Нормально годують, дівонько моя, нормально.

Потім подивилася на неї, думаючи про щось.

– Хороша ти, Світланко, добра. Вся в матір.

Фото – ілюстративне.

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

Джерело