Моя колишня невістка Юля переїхала з своїм новим чоловіком в наше село. Продала квартиру в місті, яку у сина мого відібрала, купила тут велику хату. Переїхала, ходить важлива, весела, живіт мені наставляє, щоб я бачила, що у неї дитина скоро буде.

Ще й з посмішкою вітатися нахабства вистачає у неї:

– Доброго дня, Маріє Петрівно. Добре виглядаєте сьогодні.

І посміхається, а мені так важко на душі.

Лише один позитив в тому я бачила – онучок мій поряд, в гості постійно до мене ходив. А вона взяла і заборонила мені онука без неї бачити. А головне, що я такого зробила? Просто з онуком Іванком поговорила.

Якось Іванко приходить до мене в гості та й каже:

– Бабусю, а у мами в животику ще один твій онук сидить! Скоро ми його вже побачимо.

– Ні, Іванку, – кажу я йому, – ти – мій єдиний онук, а ті – незрозуміло звідки взялися, і нам вони ніхто.

– Ні, бабусю. Що ти таке говориш? Ти ж моя бабуся, а він – мій братик, значить ти і його бабуся.

Іванко, напевно, розповів все своїй матері. Бо ввечері вже в мене на порозі була Юля. Очі ті витріщила, кричить, аж слина летить:

– Як Вам не соромно, Маріє Петрівно, дитині такі речі говорити? Ви ж доросла жінка! Тепер вже ви Іванка будуте бачити лише тоді, коли я буду поряд з вами!

Мені здається, що колишня невістка тільки причину шукала мене з онуком розлучити. Але що я такого зробила? Я лише сказала правду дитині, що вони мені ніхто, лише він мені ріднесенький. Нічого, вона мене ще згадаєте.

Магазин у мене є, хоча маленький. Потрібно сказати продавцеві нехай їй продає найгірші продукти.

Ще й з цим чоловіком своїм приїхала. І де вона його знайшла, зовсім не рівня моєму синові. Він і робртящий, і розумний. Подумаєш, жінку якусь один раз додому привів. З ким не буває. Краще б промовчала, так вона сварку затіяла:

– Забирайтеся з мого дому! Негайно. Я подам на розлучення!

А адже синочок їй ремонт не кволий зробив, значить квартира і його теж була. А вона його виставила, до нитки обібравши.

Мені тут життя тільки псує. Уявляєте, помітила простроченні продукти, вистачило нахабства прийти, і щось ще требувати. Гроші просила повернути. Все їй мало – спочатку сина обдерла, тепер мене по світу пустити хоче.

– Ти доведи спершу, що у мене купила. Я тут магазин тримаю вже 15 років, ніколи такого не було! Підставити мене вирішила? Репутацію зіпсувати хочеш? А ну, пішла геть, а то не подивлюсь на тебе зараз!

Ще й йдучи, колишня невістка промовила:

– Бог Вам суддя.

Нема наді мною суддів! Я сама собі і закон, і суддя.

На тижні син приїжджав, онука до себе забрав на пару днів, і навіть привітатися не зайшов. Все через невістку, каже, що це я в його розлученні винна. Не розумію чому.

Я його ростила, всю душу в нього вклала, а він, як тільки одружився, одну лише пісню співав:

– Мамо, не лізь в наше життя.

Але як тут не лізти? Шкарпетки не прасовані в шафі валяються, в холодильнику – пусто, підлога брудна – ходити неможливо! Я приїду їм допомогти, від чистого серця, а вони мене женуть. А я до міста півтори години на автобусі тряслася, швабру з собою тягла. А вони:

– Дякую, не треба, ми самі.

Тьху, як згадаю, аж згадувати то все огидно. Розлучився і добре, дарма тільки вісім років життя на неї витратив.

Я для нього все робила, а він навіть привітатися не хоче. А все через невістку. І з сином мене посварила, і онука забрала, а сама ходить, посміхається всім, світиться від щастя. А щастя її на моїх гірких сльозах побудовано. Ну нічого, все їй відгукнеться ще за мене.