Іноді, найближчі люди можуть зрадити а зовсім чужі подадуть руку допомоги.

Сиділа бабуся на лавці вокзалу,
Маленька, худенька, в зажурі важкій.
Дивилась на двері і ніби чекала,
Чекала когось, лиш відомого їй.

Всю ніч не вставала, весь день просиділа.
В торбинці виднілось Ікони чоло…
Напевно бабуся нічого й не їла,
Бо більше у неї речей не було…

Вона ніби спала, очей не стуливши,
Молилась на двері, і сльози текли.
Отак нерухомо, не ївши й не пивши
Важкі її думи у безвість вели.

Зайшла на вокзал молоденька матуся,
Двох діток спішилася нагодувать.
Вони пустували, й стареньку бабусю
Вподобали і почали зачіпать.

«Бабусю куди ви зібрались, в дорогу?
Візьміть мого хліба, чи може яйце? » —
Питалися дітки в старої небоги,
І раптом в бабусі змінилось лице.

Воно посвітліло, і очі-волошки
Розквітли у добрих, дитячих словах.
Немов після сну, посміхнулася трошки,
Мов квітка у дощ — ожила на очах.

ЗА МАТЕРІАЛАМИ