Я живу сама в однокімнатній квартирі, тому коли до мене попросилася Олена, моя троюрідна сестра, пожити, я їй не відмовила. Бо в нашій сім’ї так заведено: родичі – це назавжди, родичам ти зобов’язана допомагати, родичі – це святе.

З Оленою я колись в дитинстві гралася, коли приїжджала в село. А потім вона швидко вийшла заміж, і не один раз. У неї з’явилося троє дітей від двох чоловіків. Хто від кого, я не уточнювала, але в результаті у свої 22 вона була розлученою багатодітною мамою, яку всі родичі дуже шкодували і якій треба було допомагати.

Не знаю як, але Олена поступила на заочний, тому змушена була приїжджати на сесію два рази в рік. Її мама, моя тітка, швидко зметикувала, що всі ці п’ять років Олена може успішно перебути в мене, причому – безоплатно. Ні про які гроші за час проживання не йшлося: в Олени їх просто не було. І грошей на їжу у неї не було. Ні, вона привозила з собою картоплю, цибулю і цукор, але масло, м’ясо та інші продукти мусила купувати я. Та я щиро вважала, що родичка мене не об’їсть, тому купувала їжу і ділилася з нею.

Щоб Олена мала де спати, я купила для неї невеличкий диван. Але, виявляється, це її шокувало, вона не розуміла, як має спати всі ці роки на цьому незручному диванчику.

Олені було у мене зручно з багатьох причин. Вона сама мені розповідала, що в її селі знайомі були в шоці, коли дізналися, що бувають родичі, та ще такі далекі, які пускають до себе жити, і годують, і поять, і грошей за це не беруть. Крім того, Олена вступила на мій факультет, тому у неї не було необхідності ходити в бібліотеку писати конспекти статей для заліків та іспитів, вона користувалася моїми. Пару заліків та іспитів вона на моїх конспектах за сесію вона отримувала.

І замість того, щоб сказати мені “дякую”, вона мені якось заявила, що це я їй маю бути вдячна за те, що вона складає мені компанію. Її усі родичі кличуть до себе жити, а вона вибрала мене. Від почутого я була в шоці. І сказала їй, що не ображуся, якщо вона переїде до однієї з родичок, які так сильно кличуть її до себе.

– Іди жити до тих, хто тебе кличе, – сказала я їй. Але у відповідь почула:

– Ні, я буду зупинятися у тебе.

Далі було ще веселіше. На третьому курсі вона залишилася не тільки на осінню сесію, а й знайшла роботу (на ринку торгувати). І жила ще місяць. Передбачалося, що вона отримає першу зарплату, зніме собі кімнату і з’їде. До дня зарплати у мене вона не дожила два або три дні. Хамство на тему «як ти повинна бути щаслива, що у тебе живу я!», досягло неймовірних вершин. Виявилося, що вона втратила дублікати ключів від моєї квартири і на питання де ключі? – була відповідь: – А навіщо вони тобі взагалі потрібні? У тебе ж є твоя зв’язка. Ось і користуйся!

Я не витримала, і запропонувала їй з’їхати.  Олена зібрала речі і грюкнула дверима. Ключі від моєї квартири вона так і не віддала. Довелося поміняти личинки замків вхідних дверей.

Пройшло кілька років. Нещодавно ми з Оленою зустрілися. Вона і далі працює на ринку, освіту здобула, але ні дня за фахом не працювала.

Сказала: – Знаєш, сестричко, я ніколи не забуду того, як ти мене вигнала!

Я не стала їй нічого говорити, що тепер зміниш. Я вважаю, що вона – просто невдячна людина, і пояснити їй щось дуже складно.

До речі, вся рідня в селі зі мною не розмовляє, адже я образила Олену. Ось так…

Фото ілюстративне, з вільних джерел.