Нам з Мишком було по двадцять вісім років. Обидва працевлаштовані, у кожного по дошлюбній машині. За орендовану квартиру платили навпіл. Відкладали гроші на весілля й іпотеку. Хотілося, щоб як у всіх: біле плаття і лімузин, голуби і тамада, гості та ресторан. А на наступний день – куди подалі від задушливого міста, в країну моєї мрії, в Таїланд. Щоб тільки я і Мишко. Білий сарафан, вінок з квітів, захід сонця.

На все вистачало: на весілля, на весільну подорож, на початковий внесок за квартиру. Але при плануванні витрат на все це прийшла вона. Жаба. Здоровенна, безкомпромісна, що заважає спати ночами жабіща. У снах, навіяних жабою, гості на банкеті їли не делікатеси, а гроші. Давилися, але їли. Рідні чекали запрошень. Друзі потирали руки в передчутті гарної гулянки. Колеги ділилися досвідом і радили знайомих фотографів, операторів та візажистів. А жаба все тиснула і тиснула, таки, зараза, досягла свого.

Замість біганини в пошуках костюма і сукні ми виставили на продаж обидві машини. Замість підбору ресторану ми шерстили ринок нерухомості на предмет покупки квартири. А замість покупки квитків в Таїланд Міша домовлявся зі своєю мамою про наш візит до неї в село.

Вранці, відразу після реєстрації в загсі, ми побігли дивитися квартиру, яку потім купили. Маленьку, однокімнатну, на околиці міста, зате без розстрочок, кредитів і поручителів. Медовий місяць минув напрочуд отпадно: свекруха зустріла нас хлібом-сіллю, виділила кімнату, домовилася з сусідом про оренду човна, приготувала нам вудки … Так вона навіть лебедів з рушників скрутила! Уявляєте?

Сільське повітря, сонечко, ягідки, море квітів, мінімум людей … І Мишкова мама, яка втекла від нас до подружки на тиждень, щоб ми змогли побути удвох: – Ви у себе вдома: мій дім – ваш дім. Не соромтесь. Щось знадобиться – телефонуйте. Або заходьте, я в п’ятнадцятому будинку буду.

Ми з Мишком носилися по полях, ловили метеликів, купалися , пірнали з човна, парилися в лазні, годували одне одного суницею, а потім нещадно давили маленькі кущики своїми спинами. Це було чарівно. Таїланд і поруч не стояв.

Відпочивши і віддячивши Мишкову маму, ми повернулися в суворі робочі будні, поєднані з приємними клопотами: покупкою квартири і невеликим ремонтом. Далі все якось закрутилося: дитина, декрет, іпотека на трикімнатну квартиру, знову ремонт. І щорічний медовий місяць. Так-так, там, в селі у свекрухи.

У Таїланді ми все-таки побували. Один раз. І вже на другий день обоє занили, що хочеться в село. Мишкова мама раз на рік приїжджає в місто до онуки, а ми тікаємо в її затишний будиночок. Нас завжди чекає повний холодильник смакоти, на кухонному столі – ваза з букетиком польових квітів, солодкі пироги.

Свекруха обділеною не залишається: до її приїзду ми замовляємо роли, любить вона цю справу, купуємо піну для ванни спеціально для неї, залишаємо гроші на прогулянки по магазинах за обновками. Назовсім б до себе свекруху забрали, але вона не хоче. Не подобається їй галасливе місто, звикла людина до тиші. Нас до себе жити зазиває. З радістю б, але роботи там немає зовсім.

Нещодавно подруга сказала, що нам з Мишком зайнятися нічим: – Я б в Тай ганяла, на вашому місці. Як взагалі може подобається проводити час в селі? Ще й у свекрухи? Робити вам нема чого.

Сперечатися з подругою не стала. У кожної людини свій дзен. Часто на просторах інтернету можна зустріти картинки на тему «очікування і реальність». Найчастіше вони іронічні, що висміюють не виправдані очікування. А нам з Мишком пощастило: реальність перевершила всі очікування. Ні на які закордони не проміняємо сільський будиночок свекрухи і наш щорічний медовий місяць.

Джерело