З чоловіком ми почали жити разом 3 роки тому. Я переїхала до нього в трикімнатну квартиру, де він живе з мамою. Мама його незаміжня і він у неї єдина дитина.

Через рік ми одружилися, ще через рік народився син. Не можу точно сказати, коли з’явилося це роздратування, напевно, на п’ятому-шостому місяці очікування малюка.

Я зрозуміла, що не хочу повертатися з роботи додому, коли чоловік працював допізна, а вона вже була вдома.

Я йшла гуляти, щоб не бути з нею удвох. Я вдавала що спить, щоб вона від мене відстала.

Що конкретно не так? Вона завжди всюди спхне свого носа. Входить в нашу спальню без стуку, як до себе додому, кілька разів раз потрапляла на моє перевдягання, але це її не зупиняє. Господарює в нашій кімнаті, коли нас немає. Може залізти і прочитати повідомлення, слухає телефонні розмови та ще вставляє свої коментарі, коли у мене немає можливості вийти з кімнати.

Замість мене або чоловіка відповідає на наші запитання одне одному, намагається все влаштувати, коли її ніхто не просить, лізе зі своєю думкою, коли її не питають, причому так наполегливо, намагається брати змором.

На перший погляд нічого такого в цьому немає, просто звичайна недалека нетактовна тітка. Раніше мене це навіть смішило. Але як тільки час спілкування з нею збільшилася. адже у мене декрет, я стала помічати, що не можу виносити її.

З народженням сина все ще погіршилося, вона лізе до дитини. Від неї нікуди не сховатися. Чим більше я намагаюся відгородитися від неї, тим нав’язливішою вона стає. Зараз я веду себе не вічливо з нею, відповідаю коротко, дитину їй не даю. Мене підкидає від самого її виду та голосу.

Просила чоловіка з’їхати на знімну квартиру, але йому шкода грошей. Ми накопичуємо на своє житло (сподіваюся, чоловік не планує його оформляти на свою маму, як це часто буває). Чоловік часто на неї підвищує голос, тому що вона допікає і його.

Моя найбільша помилка – при переїзді я не поставила чіткі умови, що ми будемо жити окремо від неї. Я перший час наполягала, щоб ми брали її з собою кудись, спілкувалася з нею, щоб їй не було нудно. В її характері я розібралася пізніше.

На вигляд – весела добра товстуха-старенька, хоча за віком вона ще жінка, яка пхає всіх їжею, мало не насильно. І завжди готова всім допомогти.

Але при ближчому спілкуванні виявилось, що, якщо їй щось не подобається, вона буде, їсти мозок, поки не отрмає своє. Вона претендує на те, що все знає і вирішує вона. Навіть мамі моїй скаржилася, що ми її «не слухаємося!».

За тиждень до весілля висловила мені, що мої родичі всі не такі, як треба. Подругам своїм скаржиться по телефону, що вона нам грошей стільки дала, а ми її не цінуємо.

Скажу відразу, ми грошей не просили, їй потрібно було влаштувати «показуху» на наше весілля.

Одним словом.. я поки що у глухому куті. Дитину їй не даю. Мене сіпає від її сюсі-пусі і ходіння за нами по п’ятах. Спілкування звела до мінімуму. Коли вона вдома, намагаюся піти з малюком на прогцулянку чи до подруг. Або сиджу в кімнаті. Кілька разів намагалася по-хорошому сказати, щоб вона була не такою нав’язливою, але цей танк вміє не чути того, чого не хоче чути.

Але я ще й відчуваю себе винуватою в тому, що недолюблюю цю нав’язливу жінку, до того ж, вона мати мого чоловіка. Але сама не можу нічого з собою вдіяти. В її відсутність багато разів обіцяла собі стриматися, але як тільки її голос чую – «зносить дах». З чоловіком, звичайно, через це виникають конфлікти. Та і мій емоційний стан залишає бажати кращого.

Джерело