…Ніяких сумнівів: чотири тижні. Значить, залишилося чекати близько восьми місяців, плюс-мінус. А потім з’явиться на світ він або вона. Я, звичайно, заявив, що народиться хлопець. А кохан наморщила носика  – тільки дівчинка ..

Все вийшло швидко, як на замовлення. Ледве розібралися з житлом-роботою і відпочили в теплих краях, як незабаром дружина подивилася на мене особливим поглядом: «Слава Богу,«попалися». Все вчасно і в строк.

Ми молоді, здорові, люблячі – кому народжувати, як не нам?

…І я зійшов з розуму від щастя. Звичайно, я маскувався. Але, скажіть на милість, який мужик буде опускати морквини в жерло соковижималки і знемагати від ніжності? Хто стане триста разів протирати склянку серветкою, перш ніж налити в неї вітамінну рідину кольору «дитяча несподіваність»?.. Я знав, що любив її завжди. І знав, що ніколи так не любив…

– А ти знаєш, що у неї зараз є хвостик? – дружина підняла очі від розумної книги про «пузомешканця». – І буде ще цілий місяць!

– Значить, у нас там рибка? – я поклав руку на її живіт, поки ще по-дівочому плоский і пружний.

Вона кивнула, і в такт здригнувся її русявий чубчик. Якщо там, всередині, живе дівчинка, нехай вона успадкує мамину білявість. Якщо так, в моєму житті будуть цілих дві жіночі досконалості.

* * *

Вранці я прокидався раніше і дивився на неї. Смужка шкіри на животі потемніла, немов «нахапалася» сонця серед зими. Тепер моя кохана спала на боці, через забобони, що якщо лежати на животі, у дитинчати буде плоске, як млинець, личко. Я реготав і просив народити мені маленького якута…

Це був пречудовий час. Її ніщо не дошкуляло, ні дивацтва в апетиті, ні безсоння. Дружина ніби прислухалася до того, що відбувається всередині: «А ти знаєш, що на цьому терміні вона важить вже 400 грамів, у неї є навіть нігтики на пальчиках?! Начебто тільки живіт росте, а насправді там кожну секунду йде робота. Діляться клітини, маленька плаває, скоро буде смоктати пальчик»…

І всередині у мене все щось то вибухало, то завмирало. Там, під серцем, у неї зростала золота дитина. Знаєте, яка гордість накочує при думці, що ти причетний до цього! Та чого вже, ти і є – чи то винуватець, чи то благодійник.

Фрукти, яловичина, кефір, свіже повітря – ось і всі настанови, які ми отримували від лікарки. Все протікало класично, як вона говорила, тому лише зрідка прописувала аптечну нісенітницю. Друга половинка справно набирала вагу, але не важчала, а немов наливалася, дозріваючи…

Травневого ранку, коли на вулиці запаморочливо світило сонце, малюк попросився на світло. І тільки на заході сонця в трубці мобільного пролунав рідний втомлений голос: «Три шістсот, 53 сантиметри. Дівчинка».

* * *

Приходили батьки – приносили шампанське і торт, теща з тестем – з коньяком і тортом, колеги – з квітами і тортом. Нарешті, з’явилися друзі, слава Творцю, без торта.

Я втомився відповідати, на кого схожа дівчинка: «Нижче пояса точно на маму!». За словами дружини, мала, мабуть, вибрала когось із моєї смаглявої рідні. Лікарі раз у раз запитували: «А в кого у нас такі очі? Прямо татарочка!» І я щасливо усміхався…

Цілих три дні у мене була дитина. Три дня я носився в лікарню з пакетами смакоти, літрами молока і води і іншим багатством. Стояв під вікнами відділення і ніс щасливу ахінею: що говорять, коли додому, чи вміє вона посміхатися”…

Вдома сто разів поправляв ковдрочку на білому ліжечку, збивав подушечку, перекладав з місця на місце першого дочкиного друга – плюшевого ведмедика з очима-гудзиками…

А потім зателефонувала перелякана дружина і, давлячись сльозами, попросила прийти. Лікарка призначила зустріч.

* * *

«Цей синдром найчастіший, – говорила безбарвна лікарка. – Методів корекції ні в у нас, ні за кордоном поки немає, виправляти генетичні збої нікому не вдавалося… »

Спочатку я не розумів, яке відношення синдром має до нас. Потім не вірив. Я твердив, що дитина здорова. У відповідь лікарка тиснула губи: поки немає аналізів, поки спеціалісти не зробили висновок, вона не ставить діагноз. Але всі ознаки – в наявності. Я наполягав що вона ще маленька, що очі у неї в східних родичів-кримчан, що рано дивитися на долоні, що напевно вона хотіла спати, поки ці варвари її тормосили і розглядали.

Потім сидів, втягнувши голову і плечі, на кушетці у коридорі. Потім дзвонив дружині, плакав у слухавку.

Вона теж плакала і все повторювала: «Прости, прости мене …» За що, Господи?

Я знову пішов до лікарки: ну, не може бути, щоб у двох здорових людей народилася така дитина! Ми ж молоді, носили правильно, не буває ж так!.. Вона говорила незрозумілі слова, а потім раптом видала:

– Ви повинні змиритися, що дівчинка буде особливою, буде багато мороки.Так, ці дітки славні, милі, добродушні, сонячні. Але дитина з синдромом – це інший спосіб життя, багато сил і терпіння. Вони навчаються, проте чудес не чекайте. Будьте готові, що зусилля і надії не виправдаються… Зрештою, ви маєте право відмовитися, для таких є спецустанови. Так, діткам там не зовсім добре. Та чого вже там, вони приречені. Але і батьків зрозуміти можна.

* * *

Вдома з ліжечка безглуздими гудзиками подивився плюшевий ведмідь. Я відкрив коньяк і подзвонив матері.

…Вперше мати не мала нічого проти спиртного, я відверто напивався, вона не відбирала склянку. Дивно: голова залишалася ясною, але те, що ще годину тому цвяхами прибивало до землі, тепер стало неважливим.

– Синку, ну навіщо вам це, ви молоді, ще народите, всі так роблять, головне, ти поки не кажи нікому, аби ніхто не дізнався про відмову…

Мати у нас бронебійна. В найсуворіші моменти, коли інші пасують, вона лише закушує вудила і діє.

– Синку, у нас в роду такого не було, всі здоровенькі народжувалися. Тому що помилок в молодості не робили, вели себе правильно. А вона…

– Ти на що натякаєш? – по-хмільному грізно запитав я. Здивувався, як швидко мати позбавила імені ще вчора улюблену невістку.

– Ні на що… синочку мій золотий, на що ти себе прирікаєш? – раптом страшно, по-звірячому,  вона. А я дивився на неї, як плюшевий ведмедик – безглуздо і тупо. Нічого, нічого не відчуваю.

* * *

Вночі пив воду і читав в Інтернеті про все це. Все, від наукових статей до мамських форумів. Матері словесно підтримували одна одну, пропонували радіти, що у них «сонячні дітки», які не вміють ображатися, ласкаві і добрі. Я похмільно кривився: самі хоч вірять?..

Опівночі подзвонив тесть. Явно в курсі і не знає, що робити. І теж шукає відповідь в склянці.

– Ти це… Забирати її додому думаєш? – чи то погрожував, чи то благав він.

– Не знаю.

– Ну, зрозуміло, – без реакції забулькотів він.

Я і справді не знав. До цього був впевнений, що люблю її до тремтіння. А тепер не розумів, як в коханій виросло те, що ставить під сумнів все нашу життя. Дружина мовчала. Може, нам потрібно було підтримувати одне одного, говорити правильні слова про неминучість дива і «все одно будемо любити». Але ми замкнулися кожне в собі, ніхто нікого не звинувачував, але і не йшов назустріч.

* * *

Два дні я мовчав. Дзвонила мати: «Що ти вирішив?» Я знизував плечима, немов вона могла побачити жест.

Прибрав подалі принизливого ведмедя. Вийшов на роботу, хоча взяв відпустку з нагоди прийдешнього батьківства. «Коли забираєш своїх дівчат? Як назвали ляльку?» – дружелюбно лунало з усіх боків. Знизував плечима, «з’їжджав» з теми… Який сенс давати ім’я своєму нещастю?

Увечері безглуздо тинявся вулицями, забрів в парк, сів на лавку. Вечоріло, тут і там прогулювалися сімейні пари з дітьми. Велосипеди, самокати, іграшкові коляски, крики: «Микитко, не бігай! Настю, йди сюди!» Щаслива метушня, недоступна мені… Сидів і спостерігав, без думок, без емоцій.

І раптом я побачив її. Міцненька, рожевощока, світловолоса. Років трьох, може, п’яти. Пихкала, забирала ляльку у хлопчаки в бейсболці: «Віддай, віддай!» Загрожувала пухким кулачком, ображено надувала губи.

Ще тиждень тому я б вирішив, що це звичайна здоровенька дівчинка, вигадливо «зловила» слов’янську русявість і азіатський розріз очей. Але я був поінформований: дівчинка явно з «сонячних».

– Машуню, донечко, ну дай Валерикові пограти, він не зламає ляльку!

Дівчинка обернулася на заклик і розпливлася в усмішці. І я тут же засумнівався в своєму діагнозі: ну, подивіться, яка, посміхаючись, Любава-забава, миле дитя! Глянув на маму: молода, гарна і, по-моєму, нітрохи не переживає через особливості Маші… Дочка підбігла до мами, обняла за ноги, цапнула запропонований пакетик соку, спритно розібралася з трубочкою для пиття… Ну, і де, в чому, в якому місці вона «особлива»?..

Мабуть, я безглуздо посміхався, зловив насторожений погляд Машиної мами на собі і зніяковів: «Заради Бога, вибачте, вона така кумедна у вас». Жінка засяяла: «Спасибі. Так, Машуня – наше щастя». Вона зрозуміла: я знаю, що дівчинка незвичайна. І не відчувала ні найменшої незручності, сорому, збентеження.

Ну що тут такого, «сонячна» дитина. Але дитина ж, рідна і кохана!.. І щастя, що сонячна.

Кожен з нас одного разу приймає найважливіше в житті рішення. І з цього моменту все піде так чи інакше.

Це не обов’язково серйозна подія, іспит, «так» або «ні» в рацсі, ви можете навіть не знати, що стоїте на порозі цьогго самого рішення-вибору. Завжди є можливість спростити завдання, чимось поступитися. З іншого боку, можна приректи себе на труднощі, негаразди, сльози, довгий-довгий шлях. Після якого ви поставите собі одне-єдине запитання: невже тоді, багато днів або років тому, у вас були сумніви у вірності такого рішення?..

Моя матінка, звичайно, все переплутала: величезний оберемок білих лілій вручили няньці, а моїй Каті три троянди. Потім засміялася, заметушилася, обняла Катю, обидві заплакали, нянечка розгублено кліпала очима. Тесть, який стояв осторонь, підозріло шмигнув носом.

…Я підняв куточок конверта. Юлька спить, личко зосереджене, губки ображено складені бантиком. У неї вже мої прізвище, по батькові, вага при виписці 3620… Ну, що дивіться, привітайте, нарешті! Людина татом стала!

Джерело