– Мамо, мамо, – прибігла до Варвари дочка Іринка і заторохтіла прямо з порога, – До Насті свати приїхали.

– Ну, так що ж, доню, пора їй вже, не весь же вік в дівках сидіти.

– Так, мамо, їй уже двадцять вісім, вона стара, а нареченому дев’ятнадцять, я його бачила, гарненький такий, кучерявий.

– Де ж вона стара, подивися, яка симпатична вона стала, краше багатьох наших дівчат та й не бідна, сама знаєш. Одних тільки коней у неї на пару трійок, так її коні самі ситі і красиві, гриви в коси плетені. Господиня вона відмінна.

– І що з того, вона ж трохи тебе молодше.

– Значить я стара?

– Ні, ти не стара, я не про те. Просто у тебе і тато є і ми, а у неї дітей немає і заміжня вона ще не була.

– Дурненька ти! Вік тут нічого не означає. Зате хлопець буде, як у Христа за пазухою жити, вона дівка добра. А дітки – справа наживна, народять ще.

– Присядь, я тобі розповім одну історію.

Сталося це, коли мені самій, як Микитка нашому, шість рочків виповнилося.

Жила у нас в селі вдова, Дар’я Самокіна, цікава жінка, яка не дурна. Чоловіка не стало, хто вже з них винен не відаю, а діток так і не нажили та й запізно, їй уже майже сорок стало.

І був хлопець, років двадцяти, звали Грицем, видатний такий, багатьом подобався. А коли у нього батьків не стало, так сталося, що опинилися у них чималі борги.

Роздав все і залишився він ні з чим. Рідня їх в сусідньому селі і до цього часу, теж не дуже багато живуть. Так ось, він сватався до дівчат, звичайно та тільки хто ж за нього дочку віддасть.

Один раз напився та й посперечався з хлопцями, що до кінця тижня наречену знайде. Ну і ляпнув якось у вечері:

– Хто, дівчата, сьогодні до мене ночувати піде, до того завтра сватів пришлю, – та й звалився п’яний.

А вранці прокинувся з Дариною поряд.

Їй, бачиш, теж однієї набридло кувати. Хоча вона й не сподівалася ні на що, думала, пожартував. А він слово своє стримав, адже сам завжди говорив, що «слово не горобець, вилетить – не впіймаєш», ось і прийшов на другий день до неї свататися.

По початку, хоч і посватався, а кривився, старша за нього вона на багато, а потім нічого, прижився.

Бачила б ти, Дуняшка, як він через рік розцвів. Дружина йому все, що він захоче, купувала, споряджала його, пишалася ним перед усіма, мовляв, він найкращий і красивий. Дітей у неї ніколи не було, ось і полюбила вона його по-материнськи майже.

А найцікавіше, що і він її полюбив. Вона так – то баба симпатична була, а тут і зовсім красунею стала з Грицьком. Скрізь, як хлопець з дівкою за ручку ходили, очей один від одного відірвати не могли.

Ось тільки пожили всього року три та їхня біда розлучила. Захворіла Дарина і раптово не стало, а він один залишився – ревів голосніше за всіх, як звір поранений, ледве відтягли, ніяк не хотів він з милою своєю розлучатися.

А після, як з півроку пройшло, його рідня приставати стала, мовляв, ти ж молодий, красивий, вільний, тепер ось і не бідна. Одружуйся, за тебе будь-яку віддадуть. Тільки він сказав, як відрізав, що йому крім коханої не потрібен ніхто.

У нього портрет її маленький був, колись давно художник на ярмарку намалював, там їй років двадцять, так він сяде за стіл, перед собою поставить цей портрет і п’є та сльозами заливається, з тією картинкою розмовляв, навіть спав.

Намагалися йому дівчата оченята строїти та толку ніякого, він їх ніби й не бачив зовсім. І його не стало через пару місяців.

– Мабуть, правда, любив її. Можна про те дівчатам розповім?

– Розкажи, нехай подумають, перш, ніж говорити щось. Вони напевно, як ти, бігають по селу, звістку розносять.

– Ага. Ну, я тоді побігла?

– Біжи.

Дівчинка підскочила з лавки і забігла в сіни, там зачерпнула ковшиком з відра води, попила і щодуху побігла до подружок.
А мати її все сиділа біля вікна, дивлячись у слід дочки і думала, яка ж доля чекає її донечку, і як би добре було, якби минули її прикрощі та біди.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

Джерело