— І чого тобі ще не вистачає: дім повна чаша, чоловік зразковий. Та інша мріє про таке, а знайти не може. Не смій мені навіть жалітись доню. Не бери гріх на душу.

Чоловік у мене на диво зразковим виявився: жодної поганої звички, голос ніколи не підвищив, навіть, всю зарплатню до копієчки мені приносить. Запитайте, чого мені жалітись, чого я ще хочу? Відповім – відносин! Просто відносин, коли можна разом посміятися, помріяти, щось обговорити, побудувати плани, поділитися наболілим або просто новинами. А у нас, як у сусідів, спокійних, нормальних, але чужих людей.

У будинку спокійно, є достаток, чоловік з масою плюсів, а щастя немає. Радості від такого життя теж немає.

Не можна сказати, що ми взагалі не розмовляємо – трапляється, наприклад, коли про дитину щось потрібно обговорити, про якусь велику покупку або про відпустку. Але найчастіше все спілкування зводиться до кількох питань (від мене) і лаконічних відповідей (від нього). Коли я починаю наполягати на розмові або щось розпитую, він просто говорить, що втомився, або хоче подивитися телевізор.

Він і раніше не був особливо балакучим, але завжди помічав, як я виглядаю, цікавився моїми справами. А тут постриглася, крутилася перед ним, крутилася – ніякої реакції. В упор запитала: «Ти не помічаєш мою нову зачіску?» Він подивився, сказав, що красиво, і знову уткнувся в телевізор.

При цьому ми навіть полаятись не можемо по-людськи. Ну, хіба, я втомлюся від його байдужості, заведуся. Він мовчки вислухає, потім миролюбно скаже, що у нас все добре, а він просто втомлюється на роботі і хоче хоча б удома відпочити в тиші і спокої.

І мені прикро, що він як чужий – мовчки прийшов, поїв, телевізор подивився і спати.

— І чого тобі ще не вистачає: дім повна чаша, чоловік зразковий. Та інша мріє про таке, а знайти не може. Не смій мені навіть жалітись доню. Не бери гріх на душу. – Говорить мені мама.

Навіть вона не розуміє мене.

У вихідні спить довго, потім щось читає, вдень теж спить. Доньці вдається його розворушити своєю балаканиною.

Ось подруга розлучається з чоловіком, каже, що пройшла любов, і вона вже не відчуває себе щасливою. Я намагалася їй говорити про відповідальність, про дружбу – що сім’ю має скріплювати не тільки любов, а вона у відповідь: «Сім’ю любов повинна скріплювати, а все інше відмазки!»

Тут я задумалася, а чи любить мене чоловік, навіть його запитала в упор. Він сказав, що так, любить і… все! Не обійняв, не поцілував – нічого. Ніби я запитала, чи буде він вечеряти. Тепер я думаю, а сама я його люблю? Або це вже звичка і все те, про що люблять розмірковувати психологи, типу відповідальності?

Ось, скаржитися нема на що, багато хто скаже, що я щось сама собі понавигадувала. А тільки я себе щасливою не відчуваю і навіть трохи заздрю ​​подрузі, яка розлучається, хоча в розмові її засуджувала, що вона сім’ю руйнує. Вона не боїться любов шукати, а ми з чоловіком свою десь розгубили…

Даша

Головне фото – firestock.ru