Зараз мені непросто розповідати про те, що пережила сама, що до цих пір, через 2 роки після всього, що сталося в нашому житті, воно все ще залишилося в моїй пам’яті важкими спогадами.

З чоловіком Русланом ми прожили 12 років. Я вийшла заміж за нього ще студенткою третього курсу, на той час він працював в столиці, в інституті, він старший за мене на 9 років, жили ми у його батьків. З часом у нас з’явилося своє житло.

Жили ми дуже дружно, добре, з боку здавалося, ідеально. Ні дріб’язкових суперечок, ні з’ясувань відносин. Спочатку дітей не хотіли, ми планували трохи пожити для себе, бо були ще молоді: я була дуже правильною відмінницею, старанною дівчиною, не планувала брати академічну відпустку, прагнула закінчити інститут зі своїм курсом. Ближче до іспитів, вже були б раді, якби чекали дитинку, але ось все ніяк.

А потім протягом довгих років шукали причину, чому ж нічого не виходить. Я ходила до фахівців, але нічого не змінювалося в нашому житті зовсім.

Чоловік, на мій подив, ставився до моїх походів скрізь і всюди доволі спокійно. Так, говорив, що хотів би дитину, але того, що її у нас немає переживав прекрасно. Здавалося, що йому і так дуже навіть добре живеться без турбот та проблем.

За довгі роки я встигла і про усиновлення подумати, і Руслан мій знову начебто і не заперечував. Але от якось все не наважувалися.

А потім раптом я зустріла іншого, я щиро покохала Віталія. Я не знала, що так в житті буває. Далі події розвивалися стрімко. Через кілька побачень в його квартирі я зрозуміла, що чекаю дитину. Здається, ось воно, бажане, давно очікуване щастя, але все не так, як мріялося колись.

Я відразу сказала чоловікові про те, що чекаю дитинку, він стримано радів, став більше піклуватися про мене, оберігати, завжди допомагав у всьому. Тільки мені з кожним днем ​​ставало все важче: Руслан так щиро кохає мене, поважає та піклується, а я його обманюю. Що ж буде, коли він дізнається? Коли я була вже на дев’ятому місяці під якимось надуманим приводом я стала наполягати на розлученні. Чоловік не вірив, що раптом у наших відносинах щось так несподівано розладналося, розумів, що привід до розлучення вигаданий мною, що я щось задумала. Потім він почав мене розпитувати, хотів дізнатися правду, і я таки сказала йому правду.

Не думала, що Руслан так буде реагувати на мої слова. Він сумував, як дитина. Говорив, що не має значення, чия це дитина, він готовий виховувати його, як рідного, і ніколи мене не дорікне. Але шляху назад не було, адже відбулося те, що не повинно було відбутися.

Багато-багато разів чоловік просив мене подумати, чи не роблю я неправильно, щоб я не зробила найбільшу помилку в своєму житті. Ми не ділили майно, але мені було непросто дуже.

Практично відразу після відходу Руслана ми стали жити з Віталієм. І вже інший чоловік, сильний, турботливий, такий улюблений, виконував усі обов’язки майбутнього батька, відвідував мене у стаціонарі. Через два місяці народилася наша маленька донечка. Щастю нашому не було меж.

Йде час, і я ловлю себе на тому, що іноді повертаюся думками до свого колишнього чоловіка Руслана, замислююся про його долю. Я ні хвилини не шкодую про те, що пішла до Віталія, ми щиро кохаємо одне одного, повірте в житті так буває, видно доля у мене така.

І все ж я відчуваю провину за те, що так недобре вчинила з Русланом. Як складеться його життя? Чи зуміє він знайти своє щастя з іншою людиною? Щиро хочу, щоб у нього все склалося якнайкраще. Іноді здається, що я зіпсувала його життя. Не можу пробачити собі той вчинок по сьогоднішній день, і ніколи собі не зможу це пробачити.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне – sakhalin.info.

Джерело