Найкраща подруга запросила Світлану на своє сорокаріччя в ресторан. Вони свого часу навчалися в одній групі. Ліда вийшла заміж за міського хлопця і залишилася в місті. Така пані — за кордоном відпочиває, на шопінг до Польщі їздить, джип сама водить. Але якою була в студентські роки, такою і залишилася: простою і людяною.

А Світланине життя склалося не так райдужно. Чоловік покинув її, коли малому було два рочки. Повіявся в світи — і слід за ним прохолов. Жінка живе з батьками, сама підняла сина, він уже студент. Працює Світлана в місцевій агрофірмі. Тепер жнива, тож щодня ходить із зошитом за комбайнами, веде облік намолоченого збіжжя, пише “Вільне життя“.

— Лідусю, вибач, але мені соромно між люди вийти, — спробувала відмовити подрузі. — Я така чорна від сонця, як пательня зісподу. Тільки зуби блищать.

— Ти якась дивна! — не розуміла Ліда. — Я цього року в Каннах засмагала за великі гроші, а ти задурно. Ще й схудла, мабуть, за комбайнами бігаючи й забуваючи пообідати. Тож приїжджай і навіть нікому не кажи, що засмагала на «зеленому» морі.

…Зустрілися в Ліди вдома. Подруга з порога наказала Світлані зняти коричневу сукню і запропонувала яскраво-жовту. Вигоріле на сонці волосся підібрала догори, пришпилила великою квіткою — і сама замилувалася.

— Сонечко тебе не тільки на шоколадку перетворило, а й зробило модне колорування волосся, — підбадьорила. — Ми ще тобі нині кавалера знайдемо, і не одного.

Потеревенивши за кавою, подруги вирушили до ресторану. Там було весело, хоча Світлана почувалася не в своїй тарілці. Прихопивши склянку соку, вийшла на терасу помріяти.

— Де засмагали? — почула ззаду приємний чоловічий тембр.

— У полі, на жнивах, — відповіла, забувши, що Ліда веліла нікому не зізнаватися.

— «На панщині пшеницю жала»? — спробував пожартувати чоловік.

— Пшеницю, якщо ви не знаєте, вже давно ніхто не жне. Для цього є потужні комбайни.

— То ви комбайнерка?

Обоє розсміялися. Хоча тема для розмови вже була вибрана — жнива. Світлана виросла і жила в селі, тому сільська тематика була їй близькою. Сергій, як з’ясувалося, продавав сільськогосподарську техніку й запчастини до неї. Отже, знав, що пшеницю вже давно не жнуть серпами… Проговорили весь вечір. Про погоду, про жнива, про особисте, що в обох не склалося, — і обоє понесли додому в серцях світлі враження від знайомства й тремтливе передчуття його продовження.

А вже через два дні курною польовою дорогою на жнивний лан їхала якась чужа автівка. З неї вийшов чоловік у всьому білому й попростував до комбайнів. Світлана приклала до чола долоню і стерпла: то був Сергій. Комбайнери й водії повисувалися з кабін. Навіть бузьки, що походжали по стерні, полюючи на мишей, здавалося, повернули свої довгі шиї в один бік. Заспівав Світланин телефон.

— Світлику, тут така історія! — защебетала Ліда. — У мене був Сергій, питав, де і як тебе знайти. Здається, він закохався в тебе, дівчино! Тож чекай гостей. Ти чуєш мене? Ти що, плачеш? Не смій плакати, чуєш?

А Сергій уже витирав сльози із запилюженого засмаглого обличчя жінки, котру йому над усе хотілося зробити щасливою.