Рита і Борис на той момент були одружені вже десять років, спочатку сімейного життя як і багато пар вони вирішили пожити, не обтяжуючи себе турботою про дітей.

Батьки Бориса онуків так і не дочекалися, а у Рити залишився старенький батько, в далекому містечку. Колись вона поїхала вчиться в столичний університет, тут і залишилася, зустрівши свого майбутнього чоловіка.

– Доню, напевно я вже не дочекаюся своїх онуків, – якось промовив батько по телефоні.

– Тату, ти маєш все? Що то зі здоров’ям не так? – занепокоїлася Рита, ловлячи себе на думці, що давно вже не була в рідному місті, не відвідувала батька…

– Як тобі сказати, молодше не став, але і позиції свої не здаю, – засміявся чоловік, тільки сміх був якийсь інший, оповитий легким смутком і тугою…

У той же вечір Рита розповіла чоловікові про розмову з батьком.

– Боря, я заберу його до себе, хочеш ти цього чи ні.

– Але у нас і так місця мало, послухай, є доглядальниці, спеціалізовані установи в кінці кінців.

– Не можу я так, зрозумій, він мене виростив, на ноги поставив, не подобається – я тебе не тримаю…

На наступний день жінка повернулася в порожню квартиру. Вона розуміла, що все до того врешті-решт і йшло, а вчорашня розмова була всього лише приводом піти. Вона бачила ці повідомлення, які чоловік одразу ж видаляв, відчувала холод замість колишніх теплих відносин. Мабуть всьому колись приходить кінець…

Вона їхала в аеропорт, за вікном кружляв сніг, піднімався вітер. Рита глянула на годинник, часу було ще достатньо.

«Досить згадувати минуле, треба жити сьогоденням і вірити в щасливе майбутнє» – говорила вона собі.

В аеропорту було багатолюдно, Рита кинула погляд на табло – її рейсу ще не було, знайшовши вільне місце в залі, вона розташувалася зручніше, відкрила книгу і спробувала зануриться в читання.

– Рита! Це ти? – почула вона знайомий чоловічий голос.

– Сашко… ось кого, а тебе зустріти тут ніяк не очікувала, – посміхнулася вона, перевівши погляд на маленьку дівчинку на руках чоловіка. – Дочка?

– Так, Дашенька. Ось летимо на батьківщину, з бабусею знайомитися, вона нас ще жодного разу не бачила, хіба що на фотографіях.

– Я теж додому. До батька.

– Як він?

– Не молодіє, на жаль – зітхнула Ріта і глянула на Олександра. А він практично не змінився, пройшло десять років, треба ж, вона ще пам’ятала, як вони клялися один одному у вічній любові, але потім з’явилася вона – його майбутня дружина і Рита слухняно відступила назад. Немов прочитавши її думки Саша сказав:

– Олена від нас пішла, Дашці рочку ще не було… Рито, знаєш, я часто тебе згадую, яким же дурнем я був.

– Ну вистачить, що було, те загуло…

Рейс затримувався, пасажири помітно нервували, але ніхто нічого не міг вдіяти з розігралася за вікнами стихія.

– Пам’ятаєш, як ми з тобою познайомилися? – задумливо дивлячись у вікно запитав Саша.

– Так, я вийшла зі школи і посковзнулася на льоду, а ти галантно допоміг мені піднятися, взяв портфель і проводив додому.

– Таточку, коли ми полетимо, я втомилася, – невдоволено простягнула Даша, весь цей час гортає книжку.

– Скоро, донечко.

– А тітка теж з нами?

– Так, рідна, з нами…

Через годину оголосили початок посадки. По прильоту Маргарита і Олександр обмінялися телефонами і тепло посміхнувшись один одному розлучилися.

Рита занурилася в турботи про батька, він і справді сильно здав за той час, поки вона жила у місті і за наполяганням чоловіка робила кар’єру. Кожен день вона возила його на обстеження і проходила з ним призначені процедури, оточила увагою і теплотою.

Вона зовсім забула про зім’ятий аркуш паперу з телефоном Саші в кишені сумочки і одного разу зустрівши його з величезним букетом квітів біля вхідних дверей, просто не повірила своїм очам.

– Тітко Рито, добрий день, ми до вас! – сказала Даша, визирнувши з-за спини батька.

– Я… я зовсім не очікувала, – розгубилася жінка.

– Ти не брала трубку, сама ні разу не передзвонила, довелося шукати твою адресу по старим знайомим. Рита, я не готовий втратити тебе знову. Доля дала нам другий шанс не просто так…

– Та чого ми стоїмо, – взявши букет посміхнулася Маргарита – проходите, я як раз пирогів з ранку напекла, ніби відчувала, батько любить, коли у нас бувають гості…

Через кілька місяців Рита і Саша розписалися. Щоб не залишати своїх стареньких батьків пара вирішила побудувати заміський будинок.

А найбільше чудо сталося трохи раніше – після довгих років безуспішних спроб і діагнозів лікарів Маргарита нарешті чекала на дитину… Вона часто згадує той затриманий рейс, заметіль і зустріч, в корені змінила всю її життя.

Напевно доля дійсно існує, напевно вона заслужила цей шанс повернути назад того, кого як і раніше дуже любила, просто боячись собі в цьому зізнатися.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

Джерело