Коли моєї мами не стало це – я не могла повірити, що таке горе спіткало нас. Хоча вона була старенька та біль довго була у моєму серці
Надійка була несподіваною дитиною у своїх батьків, котрі за 25 років спільного життя уже втомилися чекати лелеку. Коли Надя з’явилася на світ, мамі Вірі було 46. У виборі імені сумніватися не довелося, батьки задумали його уже давно.
Надійка – їх надія, сподівання, ясне сонечко, що, врешті, освітило всі куточки оселі.
Дівчинка виростала красунею, мала великі карі очі із закрученими віями, густе хвилясте волосся. У школі подруги заздрили їй. Надто ж – Алла, з якою сиділа за однією партою. Щоранку зі сльозами на очах вона начісувала, вкладала своє слабке солом’яне волосся, але воно падало, прилипало до голови. Від цього дівчина дуже страждала.
Алла була донькою високопосадовця. А її мати працювала вчителькою у їхній школі. Завжди модно одягнена, з витонченим макіяжем, вона мало чим відрізнялася від старшокласниць, адже народила Аллу ще на першому курсі вишу.
Алла вчилася посередньо, та особливо цим не переймалася, була впевнена – батьки допоможуть їй вступити, бо коштів у них вдосталь. Навіть служницю – тітку Катю в дім найняли. Вона тримала порядок, прала, прасувала, варила смачні страви. Словом, у матері Алли було вдосталь часу займатися собою. У косметичний салон вона часто брала й Аллу.
«Жінка має бути окрасою дому», – любила казати.
Деякі свої речі Алла віддавала Наді, котра радо їх приймала, щиро дякувала. Мати лаяла її за це: «Не соромно так принижуватися, дочко? Хай полатане – зате своє. Це має бути тобі наукою, розумієш?» Надя розуміла, але від подарунків подруги не відмовлялася. Вона любила бувати у домі Алли, милуватися шикарним інтер’єром, смакувати стравами, які готувала тітка Катя. До себе Алла не запрошувала. Соромилася, що живуть простенько, що її мама – ровесниця Аллиної бабусі. Хоч насправді безмежно любила свою матусю, піклувалася про неї, в усьому допомагала.
Після закінчення школи Надя вступила у кулінарне училище, оскільки мала неабиякий хист пекти різні тістечка, кекси, пироги. Потім навчилася пекти короваї на весілля. Це були справжні шедеври з білосніжними лебедями, ліліями чи трояндами, які милували око, тішили вишуканим смаком. Їй стали надходити замовлення, у які Надя вкладала всю душу і, звісно, отримувала кошти. Дуже раділа, що вносить свій вклад у сімейний бюджет. Відкладала частину грошей і зі стипендії. Розуміла: мамі, котра перенесла інфаркт, стало важко утримувати господарство. Батько теж помітно постарів. Скоро йому виповниться сьомий десяток.
Якось, повертаючись з училища на вихідні, зустріла на зупинці Аллу, котра теж їхала з навчання. Дівчата давно не бачилися, їм кортіло поговорити.
«Давай я завтра зайду до вас, добре? Заодно, щось з одягу тобі виберу. А то – навчаєшся у місті, а виглядаєш, як селючка», – сказала Алла. Надя зблідла. Вона вже пошкодувала, що зустрілася з Аллою. «У мене часу обмаль. Замовлення маю. Всю ніч не буду спати», – мовила понуро. Алла засміялася: «Бджілко-трудівнице ти наша! Що ж, я зранку буду».
З іронічною усмішкою Алла обводила очима помешкання Наді. А коли в кімнату заглянула пані Віра, сказала: «Заходьте до нас, бабусю». «Це – не бабуся, а моя мама», – почервоніла Надійка. Їй стиснуло у грудях, коли побачила, як знітилася і пополотніла мама.
Час котився, мов з горба. Після закінчення училища Надя влаштувалася на роботу в бар. Зробила ремонт у хаті, оновила свій гардероб. А ще – закохалася в офіціанта Павла. І вже не йшла, а летіла на роботу, мов на крилах. Там увесь день бачила його, милувалася спритними рухами, оксамитовим голосом, вродою. Щоправда, Павло ще не знав про її почуття, але Наді здавалося, що вона теж йому небайдужа. Він так ніжно дивився на неї. І Надя стала мріяти про своє щастя…
Та усе затьмарила страшна новина: її батька збила машина. Він помер на місці аварії. Безутішно ридала мама Віра, ніяк не могла оговтатися від горя. А Надійка мусила ховати свої сльози і заспокоювати її, хоч у самої серце рвалося від розпуки.
Не минуло й року, як знову чорним крилом постукала в їх дім біда. Одного дня, повернувшись з роботи, Надя побачила, що біля криниці лежала мати. Мов божевільна тормосила мамине холодне тіло, просила, щоб та відкрила очі, доки не зрозуміла: її мама – не дихала. Тремтячими пальцями набрала номер Алли, бо не знала, що має робити, як діяти. Була впевнена – Алла відразу прийде та допоможе. Алла спокійно вислухала крики Надії, а потім мовила: «Чого так побиваєшся?
Мама твоя – стара. Їй вже було сімдесят. Про себе подумай». Потім вимкнула телефон. Цими словами Алла встромила ніж у серце Надії. Не вірилося, що вона почула їх від найкращої подруги, з якою дружила з дитинства, сиділа за однією партою, ділилася таємницями.
Після сороковин Надія зібрала речі, які недавно отримала від Алли, запакувала, поклала в пакунок гроші і передала Аллі. Подруга ніяк не відреагувала на такий вчинок Надії і вони якось віддалилися одна від одної. Якось завітав до Надії сусід. Запропонував купити у неї шмат городу: «Ти – одна, скільки тобі треба? А в мене п’ятеро дітей, усіх нагодувати нелегко, та й город у нас малий. Подумай, Надійко». Надя вагалася. З одного боку, що батьки сказали б?
Вони ж усе життя трудилися на цій землі. З іншого – вона роботу має, а великий город потребує тяжкої праці. Чи дасть сама раду? Мріяла вийти заміж за Павла, господаря на обійсті мати. Гадала – кохання у них взаємне, але Павло виявився одруженим, у нього підростала донька. Тож Надія пристала на пропозицію сусіда.
Чомусь згадала Аллу. Недавно бачила її через вікно. Та навмисне зупинилася навпроти воріт, щось шукала у сумочці, зиркаючи на подвір’я. Але Надя не вийшла до неї, не покликала, не бажала зустрічатися. Алла була так модно одягнена… Враз у голові Надії блискавично спалахнула думка: кошти за землю мусить використати мудро, щоб там, на небесах, її батькам було спокійно. Спочатку вона виробила закордонний паспорт, а згодом поїхала на заробітки в Італію.
Чомусь надто хотілося виглядати так, як Алла. Купити меблі, як у них, оновити обійстя. Але доля розпорядилася по-своєму. Ощасливила Надію. Тут, у древньому Римі, вона зустріла Сальваторе. Вийшла за нього заміж, в них підростає син – Агапіто. З роками Надія ніби розквітла. Вона щаслива мати і дружина. А ще – розсудлива, милосердна сеньйора для жінки Лесі – своєї землячки з Тернопільщини, яка у них працює.
У той день вона з чоловіком збиралася піти в гості до його друга, коли на мобільному телефоні висвітився незнайомий номер. Надія здивувалася: хто б це? У слухавці почула жіночий плач, а потім – голос, який вже встигла забути. Телефонувала Алла. Благала допомогти коштами. «Розумієш, Надійко, тато помер кілька років тому.
За ним рахувався великий кредит. Ми з матір’ю були змушені продати будинок. А нині несподівано не стало мами. У мене навіть на домовину грошей немає. Тепер усе дороге, а я – одна, заміж так і не вийшла. Хоч під церкву жебракувати йти. Мамі сьомий десяток пішов. Могла б ще жити, й жити, якби не той раптовий інсульт, розумієш?» – важко схлипуючи, говорила Алла.
Вона уважно вислухала колишню подругу, їй би нагадати Аллі той день, коли померла її, Наді, мама. Тоді Алла залишила її наодинці з бідою. Але після тривалої паузи Надія мовила: «Мені слід порадитися з чоловіком. Хай Бог допоможе тобі знести тяжкий хрест».
Наступного дня на рахунок Алли надійшли кошти від Надії. Та була безмежно вдячна подрузі. Тепер вони щовечора спілкуються у соцмережах, діляться своїми жіночими секретами, як колись. Алла вибачилася перед Надійкою за свій вчинок і назавше збагнула: життя – ненаситне, його забагато не буває. Надто ж – для мами. Бо скільки б літ мама не жила, для мами це завжди мало.