Цього разу вигляд у Хранителя був незвично серйозним і замисленим, він виглядав розгубленим і постарілим, як би не абсурдно це звучало в ситуації, коли роки вже не відраховують вік. Але якщо постійно маєш справу з людьми, звикаєш мислити їх категоріями. Хранитель простягнув призначення, навіть не дивлячись на Ангела. В ту ж мить роздратовано замахав руками, припиняючи запитання, і велів поквапитися.

Поквапитися дійсно варто було, тому що пройшло вже дві хвилини з того моменту, як дівчинка, нова підопічна Ангела, з’явилася на світ. І вона не дихала. Чому ж так затримали призначення?! Ангел заметушився серед лікарів, які намагалися врятувати дитину… Здавлені схлипування матері, втомлені погляди людей в білих халатах, які проводять реанімаційні процедури. Ось головний хитає головою. Невже все? Невже він запізнився?

Але ні, Ангел так просто не здасться! Зараз для нього важливіше за все на світі, щоб ця дівчинка жила! Він готовий докласти всі свої сили, віддати своє життя, позбутися сенсу свого існування, та що завгодно заради неї… Будь ласка, нехай вона живе! І ось, нарешті, крик медсестри:

– Дихає!

І в цю мить Ангел побачив неймовірно красиву і яскраву душу, яка переливалася мільйонами відтінків, нерозпізнаних для людських очей. Дивлячись на дитину, разом з любов’ю і ніжністю, Ангел відчув нове, раніше незнайоме йому почуття – благоговіння. Він немов ніяковів перед новою підопічною. Вона одночасно захоплювала і лякала його. На якусь мить Ангелу здалося щось знайоме в цій душі… ніби відгомін якоїсь давньої, важкої і давно забутої розмови. Але ні, такого вражаючого поєднання кольорів він не зустрічав ніколи. Ні у своїх підопічних, ні серед людей з їх оточення.

Зачаровуюча краса, неймовірна глибина і притягальна сила була у цій душі. Так, цій дівчинці уготована дивовижна доля. Широкий колірний спектр вказував на велику кількість талантів, значущість звершень і, на жаль, непросту долю.

На Ангела чекає чимало роботи. Тієї самої роботи, яку люди назвали б чудом, і яка була сенсом існування для тих, хто оберігає людські душі. Хто вона? Ким судилося їй стати? І чим же він заслужив честь оберігати таке чудо?

Згодом Ангел навчився розрізняти людські душі. Його сприйняття відрізнялося від людського. Але якби йому довелося висловлюватися на людській мові, то Ангел сказав би, що розрізняє душі за кольорами. Чим більше чистих відтінків і яскравіші фарби душі, тим вона красивіша і шляхетніша, гарніша, ніжніша і вразливіша. Крихкість таких душ вимагає трепетного ставлення і турботи не тільки з боку Ангелів, але і людей.

А бувають абсолютно безбарвні душі. Ті самі, яким не призначаються Ангели. Люди називають їх темними.

Хоча, Ангел «бачить» такі душі в білому кольорі. Але насправді, різниця сприйняття умовна, тому що і білий, і чорний колір, в кінцевому рахунку, означає одне й те саме – відсутність кольору. Не кажучи вже про те, що колірний опис душі, звичайно, дуже умовний…

***

Як і очікував Ангел, дівчинка росла незвичайною дитиною, талановитою і дуже світлою. Її мало цікавили дитячі іграшки, тому що навіть зовсім малою вона вміла сама вигадувати собі гру чи забавку. У віці трохи більше року її улюбленою іграшкою стала призма, яку допитлива дитина знайшла на батьківському столі. З її допомогою дівчинка ловила сонячні промені, які потрапляли в кімнату через отвори в фіранках, і дивилася, як вони перетворюються в веселку.

– Диви, наша дочка зуміла повторити досвід Ньютона! Не здивуюся, якщо її першим словом стане «дисперсія», – сміявся батько дівчинки, ніжно обіймаючи її маму.

Він був ученим, і, можливо, саме тому підручники фізики цікавили дитину набагато більше, ніж дитячі казки.

Батьків дівчинки раптово не стало, коли їй було вісім років. А через рік вона зробила своє перше відкриття, яке перевернуло уявлення про природу багатьох речей. Змінилося і життя дитини.

Коло спілкування дівчинки істотно розширилося, вона багато їздила по світу, і захищати її ставало складніше. Але ж клопоту у Ангела з самого початку було чимало. Здавалося, його підопічна просто притягує неприємності. Дуже серйозні неприємності.

За дев’ять років свого життя вона пережила велику пожежу і обвалення будинку під час землетрусу. Ангел ледь встиг вихопити її з-під дерева, що раптово звалилося і закрити собою від скаженого пса, що невідомо, звідки взявся. Тільки тонула мала цілих п’ять разів! Від басейнів і водойм дівчинку вдалося ізолювати. Але в останній раз вона посковзнулася у ванній!

Ангел був розгублений. Люди не намагалися заподіяти їй зла, а ось природа немов повстала проти неї. Ніби не хотіла, щоб дитина розкривала її секрети.

Хранитель відмовчувався, нарікаючи на природний хід речей. Але Ангел розумів, що щось не так. Він невідступно слідував за дитиною, звертаючи увагу на кожну дрібницю, не втрачаючи пильності ні на мить…

– А якщо щось трапиться з літаком, ти теж мене врятуєш? – дівчинка сиділа за столом, заповнюючи зошит рядами складних формул. Крім неї в кімнаті нікого не було. – Ну, якщо він впаде.

З ким вона говорить, з ним?! Ангел мовчав. Він ніколи не розмовляв з людьми. І навіть не знав, чи можливий такий діалог.

– Я знаю, ти тут. Ти завжди тут. Не бачу тебе, але відчуваю. І ти мене оберігаєш… І ще я хотіла запитати, чому ти не врятував маму і тата?!

Ангел продовжував мовчати. Навіть якби він міг з нею говорити, відповіді на її запитання у нього не було.

Світ влаштований занадто складно, щоб це можна було пояснити дев’ятирічній дівчинці. Навіть дуже розумній дев’ятирічній дівчинці.

– Ти завжди мене рятував. Завжди. Навіть коли я була не гарно себе поводила. Але минулого разу ти спочатку врятував мене… А потім… зробив так, що мене не стало… Я пам’ятаю, а ти?

Що вона говорить?! Ангел судорожно згадував…

– Хррранииителю!

Звичайно, він пам’ятав той випадок. Як врятував у морі хлопчика, поруч з яким чомусь не було його захисника. А потім хлопчик виріс і замахнувся на життя підопічної Ангела. Він добре пам’ятав своє безсилля перед цією жорстокою людиною, і ту крижану брилу, яку довелося скинути на нього… Ангели так не роблять.

Але Ангели усіма силами захищають ввірені їм душі. Іноді за всяку ціну. Це в їх природі. І по-іншому бути не може. Але яке відношення має ця дівчинка з казково красивою душею до тієї особистості, чия душа була настільки безбарвна і не жива, що не мала навіть ледь помітного відтінку?

– Знову з питаннями? – у Хранителя був незадоволений голос.

– Хранителю! Хто це?! Чому вона знає про той випадок? Мені потрібна правда!

– Я і не збирався її від тебе приховувати. Але плекав надію, що ти опинишся кмітливим. А тобі, як завжди, все по поличках розкладати потрібно. Дівчинка сказала правду – колись вона була тим самим чоловіком, якого ти… того.

– Це була інша душа! Я не міг помилитися!

– Він не міг помилитися! – Хранитель сплеснув руками. – Та ти, як це у людей кажуть, далі свого носа нічого не бачиш! А вона, до речі, тебе відчуває, пам’ятає. А тепер згадуй, від чого ти ту душу спас в тому житті? Від хвилі, ага? Оо-ось, очевидно, що вода їй і в цьому житті протипоказана. Проти природи, значить, не підеш. Помітив вже? Я вже думав, що після того, як один крилатий дивак людські душі у вигляді мелодій сприймав, мене вже нічим не здивувати. Скаржився мені, що довірена йому душа безбожно фальшивить! А у цього колір, бачте, не той!

– І не тільки колір! Ви ж самі говорили, що таким людям не даються Ангели!

– А знаєш, чому не не призначаються? Тому що вони, безбарвні ці, на дух вас, крилатих, не виносять. Попросту відмовляються, значить, від таких «послуг». Але запропонувати щось все одно треба. Так треба, такий закон… – Хранитель помовчав, але через деякий час продовжив. – А ось ця душа не відмовилася… Міцно ти її, мабуть, бурулькою припечатав. Та ще й вибрала в свої хранителі тебе. Ніколи такого не бачив. Чудо, можна сказати. Але не тобі тепер обурюватися, адже ти сам погодився!

– Щось я не пригадую, щоб моєї згоди питали!

– А як же не питали? Завжди в спірних випадках згоду Ангела потрібно отримати. Відійти ти їй не дав тоді, при народженні, ось і весь попит. Спосіб отримання згоди, може, і своєрідний. Але ти міг би вже звикнути до наших методів, не новенький! Які тепер претензії?

– Але хіба ж душа в змозі вибирати собі Ангела?!

– А як же? Саме це душі і роблять! А ти думав, хто цим займається? Я?! От не було турбот! Самі-самі, все самі, я тільки призначення передаю…

– І все ж, Хранителю, це зовсім інша душа!

– Ти маєш рацію, тепер вона інша… стала іншою. – Хранитель залишив свій звичайний глузливий тон. – Ти знаєш, адже кожна душа не тільки унікальна, вона ще й незмінна. Вона володіє якимись лише їй властивими особливостями, які проявляються з народження в народження. Це не означає, що кожен раз її життя на землі буде проходити по одному і тому ж сценарію, ні. Душі вміють робити уроки зі свого попереднього існування. Але не завжди це роблять. Та й радикально змінитися душа не в силах. Поганець не може стати святим – це неможливо…

– Хранителю, але якщо це неможливо, поясніть, як же тоді змогла змінитися ця душа?

– Ох, який ти нетямущий… Що ж, спробую. Ось скажи мені, якого кольору світло?

– Біле, безбарвне… Не знаю! До чого все це?!

– А до того… Ти пам’ятаєш призму, з якою грала твоя підопічна в дитинстві? Що траплялося з променем світла після проходження через неї?

– Всі кольори веселки! Промінь розпадався на спектр! Душа… вона з безбарвної стала… кольоровою! Але як?!

– Просто один безглуздий Ангел зіграв роль призми… – Хранитель задумався, а потім продовжив. – І не питай мене про справедливість, карму або на що там ще прийнято розраховувати в світі людей. Переродження душі, що заподіяла чимало болю і руйнувань, у щось нове і дивовижне, здатне у сто крат спокутувати завдані збитки – це чи не найвища справедливість? Світ влаштований набагато складніше, ніж вони, люди, або навіть ми, ті, що оберігємо їх душі, можемо собі уявити. У ньому завжди є місце диву… Ось тобі від мене дісталося колись за те, що втрутився в чужу Долю, а ти, виходить, молодець, і все правильно зробив. Все завжди йде так, як має йти… Просто продовжуй робити свою роботу і не думай про те, чого не можеш збагнути. І якщо у тебе все вийде, ця нова, дивовижна душа допоможе продовжити життя цієї планети і її мешканців. А значить, і ми з тобою при своїй роботі залишимося, хе-хе…

Автор: Олена Максимова

Джерело