Мені 50 років, разом з чоловіком ми 30 років, у нас двоє онуків, їм 7 і 13 років. Коли не стало нашого сина, онуки одразу почали жити з нами, ми з чоловіком їх виховуємо, а дочці дали можливість влаштувати своє життя. І ось згодом я перетворилася для всіх в домробітницю. Хоча я працюю, і часу вільного залишається тільки після роботи і в неділю.

Чоловік допомагає дуже мало. Скоріше, він – ще одна «дитина» з постійними докорами і вимогами. Причому вечорами любить дві-три чарочки перехилити. Іноді на нього щось находить, і він може сказати, як мені важко, поспівчувати. пожаліти. А в основному – тільки претензії і критика.

Хоча за великим рахунком причепитися ні до чого! Готую, перу, прибираю, роблю уроки, граю з дітьми. І чоловіка вислуховую кожен день про його «проблеми» на роботі.

Спати я ніколи не лягаю раніше 12 ночі. Вранці – підйом о 5.30. Готую сніданок і знову понеслося…

На роботі важко, але додому повертатися хочу ще менше. Хочеться чи лягти в лікарню, чи поїхати кудись, щоб вони пожили без мене, може, тоді зрозуміють щось. Але як уявлю, що все, що я будувала стільки часу, рухне, таке бажання пропадає і я знову впрягаюся… А здоров’я вже дає збій.

Діти дивляться на це, іноді прокидається і у них до мене щось схоже на турботу. Хоча вони мене слухаються, зроблять, допоможуть, якщо попросиш. Але варто прийти чоловікові – і я їх не впізнаю. Стають инічні, нахабні. Я втомилася, я не відчуваю щастя і не бачу нічого доброго і позитивного у своєму житті.

А дочка вже багато років за кордономґ. щаслива у Греції, народила три роки тому титину, яку ми жодного разу ще не бачили, і сюди дочка не рветься ані скілечки.

Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook і залишайте свої коментарі!

Джерело