Ми з Іваном одружилися після третього курсу інституту, а зустрічалися вже з першого. 45 роки прожили душа в душу, виростили двох доньок, трьох онуків.

І раптом чоловіка ніби підмінили! Його прооперували і як жінка я стала йому непотрібна. А нерухомість він всю зареєстрував на себе. Я з’ясувала в нотаріальній конторі, що я, не маючи зареєстрованої на себе частки майна, не маю нічого для передачі у спадок.

Чоловік став потайки шукати покупців на садову ділянку, я дізналая про це випадково.

Так уйого поведінку я розцінила  зрадою і подала на розлучення з розділом майна. П’ятий рік судимося.

Майно розділили, розлучення ще попереду. Нам вже по 76 років. Одружені 54 роки, і ось до чого дійшло…

Він не перегосить мене за відібране мною по суду майно. Я його – за нелюдське ставлення до себе з його боку.

Важка старість… Самотність. Тепер до мене у всіх один загальний інтерес: кому я залишу у спадок дачу. Мої поневіряння стали п’ятирічним серіалом пізнання мною людської недосконалості, спритності, брехливості, до якої може скотитися колись коханийчоловік. За результатами судів він всюди несправедливий і не правий.

Як я могла більше 50 років бути сліпою і такою довірливою!

А тепер ще гірше: я помітила, що у я розчарована в людях і вже нікому не вірю … НІ-КО-МУ. Крім Бога, навіть власним рідним і дітям.

Джерело