– І як тільки могла така у нас з’явитися? Ти, Яне – чорний мов сажа в печі, я також завжди темненькою була, мене часто в дитинстві циганчам називали, а тут на тобі – біла-булюсінька, ще й кучерява, що гребінця не запхнеш.

Маруся з Яном мріяли про сина, а третьою на світ з’явилася Іринка, ще й зовсім не схожа на батьків. Одна бабуся, мама Яна, знала причину цих біловолосих кучерів – її мама така була, тільки дуже рано цей світ покинула.

Іринка була не по роках розумною дитиною, але батьки її захоплення не розділяли. Поки її старші сестри мамі на кухні допомагали, та все з домашньою живністю розмовляла. Не було в неї друзів, але від цього їй не було зле. Вийде вона в поле до своєї Красої, яка пасеться на припоні, тай розмовляє, як з дитиною.

Любила дівчина все, що пов’язано з тваринками: птицю, поросят, конячку Каштанку. Могла годинами з ними розмовляти.

– Ірино, годі в конюшні стояти, ходи, допоможи сестрам вареники ліпити.

Не любила дівчина цю справу і частенько тікала від надокучливих батьків до бабуся на край села. Та приголубила, добрим словом розрадила.

– Бабуню, а чому мама каже, що я дика? А ще, що мене з таким дивним характером ніхто заміж не візьме?

– Візьме, дитинко, візьме. На кожен товар свій покупець знайдеться, – любила казати старенька.

Навіть сусіди говорили Марусі, щоб щось з донькою робила, бо геть це не по правильному. Їй метелики та жучки важливіші за рідних людей.

Після таких розмов батьків це ще більше злило.

– І де вона така нам взялася на голову? Скоріше б заміж її віддати, може тоді спокій буде в хаті.

Минав час. Іринка вже й університет закінчила – як тато хотів – освіта економічна. Тільки не приносила робота їй радість, вона все до котиків, до поросят тягнулася.

Старші сестри вже й заміж повиходили. Одна, середуща, жила поруч з батьками, а старша в місто подалася, там у чоловіка квартира хороша.

Батьки довго не думали, і вирішили звести Ірину з місцевим бізнесменом. На Ірину хлопці мало звертали увагу, бо та геть далека від любові була, але коли односельчани побачили, як з крутої машини Іринка виходить, мало не зомліли.

– А я то думала, цей богач до Нінкиної дочки їде, вона ж то донька голови, а хто така Ірина, – тихо говорили сусіди.

Найбільше цьому союзу дивувалася бабуся. Бачила вона, що немає між людьми кохання. Все вияснилось, коли Іринка на празник в село приїхала.

Почула випадково вона розмову батьків, як ті хвалилися, що хорошого зятя мають, навіть Ірина такого не заслуговує, бо геть не людяна.

Побігла тоді Іринка до бабусі, і розплакалася.

– Я все своє життя старалася робити так, щоб батькам догодити, в вони на це геть не заслуговують. Для кого ця освіта? Я завжди мріяла ветеринаром бути – це мій світ, моє життя.

Іринка тоді поїхала з села, і дуже довго там не появлялася.

Одна бабуся за внучку хвилювалася, батьки й не згадували.

Того осіннього дня на порозі бабусиної хати з’явились вони: Іринка, при надії, і її новий чоловік – Ігор.

Вона не стала жити тим життям, яке хотіли її батьки. Розлучилася з багатієм, а через деякий час зустріла його – свого Ігоря, який працював вчителем біології, і розділяв її захоплення. А сама вона всупила до університету, щоб здійснити свою мрію – стати ветеринаром.

– Бабуню, тепер я щаслива. Я живу своїм життям.

– Мені й говорити цього не потрібно, я по очах бачу…

Джерело