З моїм чоловіком ми разом живемо вже 3 роки. Для кожного з  нас це другий шлюб. У мене є дочка 4-ох років, яка називає його татом. Чоловік добре ставиться до дівчинки, але на роль її вихователя і опікуна не претендує. Добре чи погано вона себе веде, у нього одна відповідь – йди до своєї мами.

Каже, що не вміє спілкуватися з дітьми. На свята або просто без приводу він дає якусь суму грошей зі словами: купи що-небудь дитині, бо не знаю, що їй там подобається. Це мене влаштовує, як і те, що чоловік не забуває допомагати своєму синові від першого шлюбу.

Синові його зараз вже 12 років. Аліментів вони не оформляли, але крім матеріальної допомоги, чоловік ніколи не цікавився цим до сина. Росте і росте десь на іншому кінці міста, то й добре.

Так було до останнього часу. Але одного разу зателефонувала його колишня дружина, яка після розлучення так і не вийшла заміж, а жила одна з дитиною.

Вона попросила його приїхати – син потрапив в непросту ситуацію, десь пішов і зараз з не дуже добрими людьми. Чоловік дуже не хотів їхати, він пішов з сім’ї, коли хлопчику було 2-3 роки, для нього вони стали зовсім чужими людьми.

Коли він приїхав додому, то довго мовчав, а вранці розповів, що знайшов сина в підвалі і він там був зі своїми друзями, але ті люди зовсім не подобаються моєму чоловікові. Хлопчик не хотів йти додому, сказав, що він йому зовсім чужа людина і мій чоловік засмутився після того. Там вони проговорили до ночі, навіть вирішили у вихідний поїхати разом на рибалку.

І почалося після тієї ночі моє зовсім інше життя. Кожен день після роботи чоловік їхав до сина, потім додому, вранці – знову на роботу. Віддав дитині свій старий мопед.

У вихідні їздили на стадіон, грали в футбол. На канікулах чоловік взяв відгули, і вони поїхали до діда і бабусі, батьків чоловіка, в село. Там ще збереглися стайні, а мрія хлопчика – покататися на коні.

Я стала хвилюватися, щиро кажучи, як довго це триватиме. Хоча чоловік говорить тільки про сина, що це його батьківський обов’язок – я розумію його звичайно, адже я теж мама, і ми, батьки, несемо відповідальність повну за своїх дітей, але я хвилююся, бо наше життя зараз змінилося повністю. Звідки така любов на порожньому місці?

У телефоні чоловіка я знайшла їх загальні фотографії, вони там дуже щасливі. Про матір хлопчика чоловік ніколи не говорив, на мої питання – знизує плечима. Я нічого не маю проти дитини, просто чоловік дуже змінився, мовчить, часто говорить по телефону з сином та своєю колишньою дружиною, задумливо гортає ті старі їх сімейні фотографії.

Чи може він повернутися до своєї дитини, навіть якщо та жінка його не цікавить? Або я лише даремно турбуюся? Можливо, у нас все ще буде, як колись раніше?

Джерело