– Настала б для вас лиха година з усіма вашими достатками, килимами й перинами! Як ви мені вже гарячого сала за шкуру залляли цими випоминками? Карга! Роби на вас грудьми, а не будеш людьми! Грім би вас тут по… – грюкнули двері, аж шибки задзеленчали. І вже десь попід вікнами протупотів важкою ходою розлючений Юрій. Ольга Петрівна, його теща, аж тепер спромоглася на відповідь:

– І чого розійшовся? Що ж я таке сказала? Правду. Святу правду. Прийшло до нас бідне, босе, живе на усьому готовому. А ще, бач, хвоста дере, як те теля, що перший раз на волю вибігло. Цабе велике! Ксенчин син. Тільки й уміє, що татом називатися, а раду тим дітям хай дає хтось…

Трудяга великий – тисячу гривень за місяць принесе й думає, що озолотив сім’ю. Х-ха! Не я твоя жінка, песиголовцю! А то би знав… Прийшов з роботи – й на диван, під телевізор, бо наробився, бач… Ніби вдома вже й нема до чого рук докласти, – не добираючи слів, все лютіше ставила крапки над «і» сердита жінка, аж плечі їй, яким тісно було в об’ємистому халаті, ходуном ходили.

– Дверима, воно, бач, кидає! Хазяїн великий! Тьху на твою стрижену голову! Ще береться командувати у чужій хаті. От вистрой свою, тоді й гримай, дрантигуз нещасний, шеньці-венці, копійка в кишені, а ще з себе щось ставить… Е, ні, мудрагелю, на чиєму возі їдеш, того й пісню співай… Ота-ак! – товкла вже себе по коліні розпашіла від монологу теща.

– Ач, пес, втік від правди, втік! Моє таки зверху!

– Ба-аб! Тато від язика твого втік, він же знаєш, як сварки не любить. Бо він добрий, а тобі, аби гризтися…

– Ану, мовчи! Сховався там, підслухав… «Добрий» твій тато. Авжеж. Бо в тебе вічно всі кози в золоті. Що ти ще тямиш? Виріс під стелю, а розуму – як в того он горобця за вікном: цвірінькає, аби цвірінькати.

– От, бач, виходить, і я вже немудрий. А давно хвалилася, що внук твій – відмінник? Всі у тебе погані. Правду казав тато, що в тебе язик, як коса намантачена, а…

– Шо-шо ти сказав??! Ану, повтори, повтори, внученьку! Я ж тебе на своє горе вибавила, – вже з сльозою гукнула баба й вперіщила хлопця по плечі вологим рушником, коли той вже вибігав з хати. А баба, розгромивши «противників», заплакала вголос:

– От-а-ак тобі, бабо, й треба. Ні-і-хто те-ебе не любить, не-е жалує. І кому ти тута треба?! Тільки нерви, а не життя. Кожне б тобою командувало, кожне б на тобі їхало. А дулю!..

Двері відчинилися. На порозі стояла ставна усміхнена донька Ольги Петрівни: «Це з ким Ви тут воюєте знов, мамо? І не набридне Вам щодень те саме? А Юра де? А Богдан?»

– Не питай! Допекли мене до живого і здиміли. А борщ на столі вже й задубів. Нащо й варити було?! Нє-нє, ти не думай щось таке… Поставила Юрі борщ, м’ясо окремо, сіль, часничок. Як він любить. Тільки й веліла промовити, мовляв, бач, як у нашій хаті ведеться: і чистота, й порядок, і обід – як у хазяїв годиться. Ти таке бачив у себе вдома?

– Ма! Та ж Юра вже тут живе 18 років. Чи не все переробив у хаті й надворі своїми руками. Доки Ви йому будете тикати цим приймацтвом? У нас та й у нас. А він що, не наш?! Й справді, тре було йти на квартиру чи самим на хату стягатися, як Ви так його не терпите!

– О-о! Вже й ця мене гризе. Доки ж я так терпіти маю? Годи, годи кожному, як болячці, та ще й винна будеш, – вже не на жарт розплакалась теща, опустивши голову на стіл, де вже давно захолов так старанно зварений, пахучий борщ. І так жінці стало жаль себе, що її давно прив’яле обличчя залили справжні сльози. Не для когось, бо в хаті вона знову була сама. Зав’язавши мокрим рушником чоло, жалібно, лягла на ліжко, але так, аби бачити, коли прийдуть обідати розігнані домочадці.

І здавалося жінці, що ніколи й нікому не було так зле, як оце їй нині. Й головне – зовсім, ну зовсім ні в чому вона не винна. Просто хотіла, аби зять (справді роботяща дитина, що правда, то правда) помітив її старання і похвалив борщ наваристий та вареники, а він…

– Ну, може, й справді, не до пуття щось баба сказала (либонь, таки зайве ляпнула про те, що на всім готовому…), але ж стара, неграмотна, що з мене требувати? Можна й не дуже до тих слів було прислухатися. І не було би такого гармидеру…