Звістка про те, що мама захворіла, застала Лесю за кордоном. Що ж робити? Документів нема. Та й робота підвернулася високооплачувана й не дуже важка. Довго чекала такої. Подруга радила:

— Їдь до матері, Лесю. Ти ж у неї одна. Вона всю душу в тебе вкладала. Ти їй дуже потрібна. Ні сусідка, ні рідня не доглянуть її так, як ти.

— А як же робота? — розводила руками Леся. — Я стільки чекала такого шансу…

— Робота — не вовк, — не здавалася подруга, — до лісу не втече. Не буде цієї — трапиться інша. А мати — одна. Потім будеш жаліти.

— Я передам сусідці гроші — і хай радиться з лікарями й купує всі ліки, які скажуть, — вирішила Леся. — Лікарі краще знають, ніж я.

— Не розумна ти, — спаленіла Оксана. — Їй потрібна ти! Чужі люди не замінять рідної дитини. Їдь, я тебе прошу, не роздумуй. Лишай усе. Біжи! Лети на крилах! Мама тебе ніколи не залишила б у біді — і ти це добре знаєш…

Усю ніч Леся не спала. Думала-гадала, як буде краще. Згадувала дитинство, маму, котра так про неї піклувалася, так раділа її успіхам, підтримувала у важкі хвилини. Як же матуся просила, щоби вона нікуди не їхала!

— Маєш зарплату, я — пенсію, — розмірковувала мама. — У нас — город, корівка. Якось проживемо. Не залишай мене саму, бо здоров’я в мене кепське. Ти знаєш…

— Ну що ти, мамусю, — лестилася доня. — Ти ще в мене — молодчина! А я так хочу кудись поїхати…

— Як знаєш, — здалася матір. — Але я не раджу. Яка тебе нужда-біда жене? У тебе все є. Дасть Бог — і заміж скоро підеш.

— Ану ж, мамо, я там собі якогось принца знайду? — жартувала Леся.

Матір тільки скрушно похитала головою і тихенько зітхнула…

…Тепер Леся пригадувала собі її одиноку постать біля воріт. І легкий, наче зламаний, помах руки. І повні очі сліз. І печаль від розлуки в погляді.

Під ранок Лесі приснилася матір. Стояла біля криниці у світлій хустинці й мовчки, ніби з докором, дивилася на неї. І

Леся вирішила їхати. Ще день-два залагоджувала якісь справи, а подруга не давала спокою. Настирливо торочила одне й те ж: — Їдь до мами! І нарешті Леся поїхала. Проте розминулася з гіркою звісткою. Мама відійшла у засвіти, коли донька була в дорозі до неї.

Тепер Лесина дорога до мами була встелена смутком і скроплена слізьми. Це єдина дорога, якою ідуть усі: бідні й багаті, керівники й підлеглі. Всі без винятку. Леся вже не хотіла нікуди їхати. Жаль і невимовне каяття пронизували її. Але пізно.

Чому ж така довга дорога до мами? Придивіться, діти, до своїх матерів. Як вони ходять, як працюють, коли відпочивають, від чого плачуть, а від чого усміхаються… Прихиліться до них серцями, поговоріть, порадьтеся, навіть якщо не маєте в цьому потреби. І ваші матусі розквітнуть, і світ розквітне разом із ними. Коли є мама, дорога до неї найкоротша, бо в кінці шляху зорить світлий і чистий образ найдорожчої в світі людини. Єдиної і незамінної. Подаруйте їй крихітку віддяки за турботу, за недоспані ночі й найцінніший дар — дар життя.

Анна ШУТУРМА