Віра була красунею на все село, зpадила домовленість з подругою, поїхала в місто з коханим. Та доля все розставила по своїх місцях

Віра і Галина були подругами з дитинства, можна сказати, з народження. Дівчата були однолітками, жили по сусідству, разом в школу ходили.

Здається, вони знали все одна про одну. Днями напроліт вони говорили про все на світі, часом батьки не докличуться їх додому. Вже й вечоріє, а вони собі там під грушею, про щось розмовляють.

Дівчата любили сидіти під старою грушею. Тут пахло спокоєм і домом. В один з таких вечорів вони поклялися одна одній, що все життя будуть поруч, допомагатимуть одна одній.

І з села після закінчення школи поїдуть разом – поступати в педагогічний інститут. Мріяли дівчата вчителями стати, щоб потім в рідне село повернутися і працювати в рідній школі. Навіть Марії Іванівні, своїй вчительці, про це оголосили.

І ось нарешті випускний. Марія Іванівна вже давненько стала помічати, що дівчата віддаляються одна від одної. Причина була простою – Віра виросла красунею, всі хлопці були закохані у неї. А Галина – з лиця не дуже, тому все частіше ставала приводом для глyзувань.

Та й мрії дівчат змінилися. Галина продовжувала наполегливо вчитися, щоб збулася її мрія, натомість Віра вся з головою поринула у кохання.

Хлопців у неї було багато, та запав в душу один. Славко був вихідцем з їхнього села, старшим на 8 років. Давно поїхав в місто, ніхто не знає, чим він там займався, та повернувся з авто і грошима.

Ярославу теж сподобалася Віра, тому забрав хлопець дівчину відразу після закінчення школи жити в місто.

-Як вона могла? Вона ж зpадила мене, зрадила нашу домовленість, – ридала Галина на грудях в улюбленої вчительки.

Марія Іванівна заспокоювала дівчину, як могла:

-Ти не сердься на неї, Галинко. Доросле життя, воно таке. Ти їдь, вступай до інституту.

Через 5 років Галина приїхала в село, показати Марії Іванівні свій диплом. Похвалитися, що буде далі вчитися, поступатиме в аспірантуру.

-А як Віра, Маріє Іванівно. Чи чути щось про неї, – несміливо запитала дівчина.

-Віра одружилася з Ярославом. Дуже щаслива, люди кажуть, що у них «грошей кури не клюють».

-А чи є у вас її адреса?

-Є, записуй.

Галина записала адресу подруги. На наступний день розшукала її, бо мала до неї серйозну розмову.

-Привіт, Віро. Як ти? – збентежено заговорила Галина. –Маю до тебе велике прохання, попроси Ярослава, щоб позичив мені грошей. Нам, аспірантам, в інституті житло пропонують недорого, але потрібно внести всю суму відразу. Допоможи, бо крім тебе я більше не маю до кого звернутися. А я все поверну, за рік-два.

Віра мовчки слухала свою колишню подругу, а потім холодно відповіла, що навіть і не подумає турбувати чоловіка такими дурницями. Бач, що надумала – гроші їй позич.

Галину не так вразила відмова Віри, як її зверхність. Від колишньої щирої Вірочки уже нічого й не залишилося.

-Вибач, – Галина із сльозами на очах повернулася і пішла.

На день села були запрошені найпочесніші жителі і вихідці з села, була серед них і Галина Петрівна – професор інституту. Серед меценатів був Ярослав Іванович. В цьому поважному чоловікові, власникові заводу,який створив безліч робочих місць, Галина не відразу впізнала Славка.

Біля нього крутилася молода красива дівчина, років на 20 молодша, як з’ясувалося, нова дружина.

Того вечора Галина ніяк не могла заснути. Тут, в селі їй усе нагадувало про її щасливе дитинство.

Думки про Віру весь час крутилися в її голові. Як вона? Що з нею зараз?

Галина і сама незчулася, як прийшла під стару грушу. Дивно, але вона й досі була. Присіла, і спогади віднесли її кудись далеко. Дякувала Галина Богу за своє життя. Бо ж вивчилася, стала викладачем, має добру роботу.

Заміж вийшла, з житлом все налагодилося, діток народила. Життя вдалося.

Її думки перервали чиїсь кроки. До старої груші хтось наближався. Галина серцем відчула, це вона, її Віра. І не помилилася.

Віра теж відразу впізнала подругу, кинулася їй на груди, пробачення просила, і за те, що зрадила їхню дитячу мрію, і за те, що тоді грошей не позичила, навіть в дім не прийняла.

Доля її не шкодувала. Ярослав розлучився з нею через 10 років. Діточок Бог не дав.

Вона змушена була повернутися в село, без засобів для існування. Освіти не мала, тому влаштувалася лаборанткою в школу.

-Галинко, але ж я, як і ти, мріяла бути вчителькою.

-То будеш. Які там твої роки. В 40 життя тільки починається. Приїжджай до мене в інститут, на заочному будеш вчитися, в мене поживеш. Тепер у нас точно все буде добре.

Олеся Біла